Читати книгу - "Насолода"

й нависає над рівниною. Хоч вілла й була збудована кардиналом Альфонсо Карафою д’Ателета в другій половині ХVІІІ сторіччя, вона відзначалася у своїй архітектурі певною чистотою стилю. Утворювала прямокутник заввишки в два поверхи, де портики межували з апартаментами. Відкриті місця з портиками надавали будівлі легкості й елегантності, бо колони й іонійські пілястри, здавалося, були спроектовані й гармонізовані Віньйолою.[156] Це був справжній літній палац, відкритий усім вітрам моря. З боку садів, на схилі пагорба, вестибюль виходив на чудові сходи з двома відгалуженнями, що спускалися до майданчика, обмеженого двома кам’яними балясинами, схожого на терасу й прикрашеного двома водограями. Інші сходи, що відходили від країв тераси, збігали вниз по схилу до інших майданчиків, аж поки добігали до самого моря й від цієї нижньої ділянки дозволяли бачити лабіринт сімох проходів, що в’юнилися між розкішною зеленню та густими заростями троянд. Окрасою Скіфаної були троянди й кипариси. Троянд усіх різновидів, що квітували тут у всі сезони, вистачило б «на дев’ять або десять мір трояндової води», як сказав би поет «Саду честі».[157] Кипариси, гостроверхі й темні, більш священні, ніж піраміди, загадковіші, ніж обеліски, не поступалися своєю витонченою красою ні кипарисам вілли д’Есте, ні кипарисам вілли Мондрагоне, ані іншим велетням, що росли у славнозвісних віллах Рима.

Маркіза д’Ателета мала звичай жити у Скіфаної протягом літа й частини осені. Бо хоч і була однією з найбільш світських дам, вона любила село та сільську волю, де охоче приймала друзів. Вона доглядала Андреа з нескінченною турботою під час його хвороби та лікування, як старша сестра, майже як мати, і не знала втоми. Глибока прихильність поєднувала її з кузеном. Вона ставилася до нього з глибокою поблажливістю й прощала йому все. Вона була для нього доброю й відвертою подругою, спроможною зрозуміти багато речей, чутлива, завжди весела, завжди дотепна й водночас одухотворена. Досягши майже тридцяти одного року, вона зберегла дивовижну дівочу жвавість і велику привабливість, бо володіла таємницею маркізи де Помпадур, тією незаперечною красою, яка іноді вражає несподіваною грацією. Вона також володіла рідкісною чеснотою, тією, яку зазвичай називають тактовністю. Делікатний жіночий геній наділяв її непомильною інтуїцією. У своїх стосунках із незліченними знайомими обох статей вона завжди й за будь-яких обставин знала, як їй треба поводитися. І ніколи не робила помилок, не втручалася в чуже життя, ніколи не була ані недоречною, ані набридливою, вчасно робила кожен свій учинок і вчасно промовляла кожне своє слово. Її поведінка щодо Андреа в період його одужання, на перший погляд трохи дивна, насправді не могла бути більш делікатною. Вона докладала всіх можливих зусиль, щоб не турбувати його і домагатися, щоб ніхто його не турбував. Вона надавала йому цілковиту свободу; вдавала, ніби не помічає ані його дивних учинків, ані нападів меланхолії; не ставила йому нескромних запитань; домагалася, щоб її товариство не набридало йому в ті години, коли вона мусила навідувати його; намагалася не жартувати в його присутності, щоб не примушувати його вимушено всміхатися.

Андреа, який розумів делікатність її поведінки, відчував до неї щиру вдячність.

12 вересня, після того як склав сонети Гермі, він повернувся до Скіфаної в незвично радісному настрої; він зустрівся з донною Франческою на сходах і поцілував їй руки, сказавши веселим голосом:

– Кузино, я знайшов собі Істину й Дорогу.

– Алілуя! – сказала донна Франческа, піднявши свої гарні круглі руки. – Алілуя!

І вона спустилася в сад, Андре ж повернувся до своїх кімнат у піднесеному настрої.

Через короткий час він почув легенький стукіт у двері й голос донни Франчески, яка запитала:

– Можна увійти?

Вона увійшла, несучи в руках великий букет троянд – рожевих, білих, жовтих, пурпурових. Деякі з них, пишні й світлі, як троянди з вілли Памфілі, свіжісінькі й покриті краплями роси, мали ніби щось скляне між своїм листям; інші мали густі пелюстки й безліч кольорів, що навіювало думку про прекрасні пурпурові кольори Елізи й Тіро й розбуджувало дивне бажання жувати їх і ковтати; інші були наче з плоті, любострасні, як найлюбострасніші форми жіночого тіла, іноді з тонкими прожилками. Нескінченні градації червоного кольору – від яскравого кармазину до бляклого кольору стиглої полуниці – й майже невідчутні варіації білого кольору – від чистого незаплямленого снігу до невиразного кольору щойно надоєного молока, – кольору облатки, м’якоті рогозу, матового срібла, алебастру, опалу.

– Сьогодні свято, – сказала вона засміявшись.

Квіти закривали їй груди майже до горла.

– Дякую… Дякую, дякую! – повторював Андреа, допомагаючи їй класти квіти на стіл, на книжки, на альбоми, на купи малюнків. – Rosa rosarum![158]

Звільнившись, вона зібрала порожні вази з усіх кімнат і почала заповнювати їх трояндами, об’єднуючи їх у невеличкі букети, які свідчили про її вишуканий смак у сполученні кольорів. Відбираючи й компонуючи квіти, вона розмовляла про тисячу речей, весело базікаючи, ніби хотіла надолужити ту відсутність слів і сміху, до якої вона вдавалася з Андреа, поважаючи його мовчазну меланхолію.

Між іншим, вона повідомила:

– П’ятнадцятого ми матимемо вродливу гостю, донну Марію Феррес-і-Капдевіла, дружину повноважного міністра з Гватемали. Ти з нею знайомий?

– Здається, ні.

– А й справді, ти її не можеш знати. Вона повернулася до Італії лише кілька місяців тому. Але наступної зими вона житиме в Римі, бо її чоловік одержав там якусь посаду. Вона подруга мого дитинства, дуже мені дорога. Ми три роки жили у Флоренції, жили й в Аннунціаті, але вона молодша за мене.

– Американка?

– Ні, італійка, родом із Сієни. Походить із родини Бандінеллі,[159] охрещена у воді з Фонте ґайя – Веселого Джерела.[160] Але схильна до меланхолії й дуже лагідна. Історія її шлюбу також не дуже весела. Той Феррес не вельми симпатичний персонаж. Проте вони мають доньку, яку дуже люблять. Ти побачиш її: бліда, з густим волоссям, із величезними очима. Дуже схожа на свою матір… Поглянь-но, Андреа, на цю троянду, чи не здається вона оксамитною? А ця інша? Їх хочеться з’їсти! Вони наче виготовлені зі сметани. Яка краса!

Вона й далі підбирала троянди й мило базікала.

Густі пахощі, що п’янили, немов сторічне вино, линули від оберемка квітів; деякі пелюстки повідпадали й застрягли в складках спідниці донни Франчески. Біля вікна в осяйному сонячному світлі легенько розгойдувалася темна вершина кипариса. Й у пам’яті Андреа звучав, немов уривок із музичної мелодії, рядок із вірша Петрарки:

Троянди відлетіли і слова.[161]

На третій ранок після цього він подарував маркізі д’Ателета сонет, що дивовижно нагадував сонет стародавній і