Читати книгу - "Насолода"

Скіфаноя (слава Есте),

Де Косса змагався з Козімо Турою[164]

У святкуваннях за своїми мурами,

Не бачила такого торжества.

Стільки троянд – таких прекрасних квітів

Принесла вона гостю, що там перебував,

Яких ніхто і в небесах не мав,

Щоб почепити їх на райські віти.

Вона базікала й складала квіти,

Яких їй не було куди подіти.

«Чи це не Грація, не донька Божества?» —

Подумав я, й від щастя плачу й плачу,

А потім вірш Петрарки замаячив:

«Троянди відлетіли і слова».

Ось так Андреа почав знову наближатися до Мистецтва, з цікавістю експериментуючи з жартівливими і веселими сюжетами, але глибоко замислюючись над серйознішими творами. Чимало амбіцій, які хвилювали його раніше, почали відроджуватися в ньому; багато давніх проектів постали в його пам’яті у зміненому або первісному вигляді; багато давніх ідей повернулися до нього в новому або в досконалішому світлі; багато образів, колись побачених лише мигцем, тепер засвітилися перед ним, ясні й чітко окреслені, хоч він і не усвідомлював, чому і як вони в ньому розвинулися. Несподівані думки виринали з таємничих глибин свідомості й захоплювали його зненацька. Здавалося, всі неясні елементи, які накопичилися в ньому, тепер об’єднувалися особливим зусиллям волі й перетворювалися на думки за допомогою того самого процесу, через який шлункове травлення виробляє речовини, що підтримують існування тіла. Він мав намір винайти форму сучасної поеми – незмінна мрія багатьох поетів; і хотів створити справді новітню лірику, сучасну за змістом, але забарвлену всіма ознаками античної елегантності, глибоку й прозору, палку й чисту, сильну й стриману. Крім того, він мріяв написати книжку з мистецтва про первісних живописців, митців, чия творчість передувала Відродженню, про тих, які творили в другому сторіччі й були дуже мало відомі. Свою третю книжку він мав намір присвятити Берніні,[165] це мало бути велике дослідження декадентського руху, митців, які гуртувалися навколо того дивовижного чоловіка, улюбленця сімох пап, який впливав не тільки на все мистецтво, а й на все життя у своєму сторіччі. Для написання кожної з цих книжок йому, природно, були потрібні багато місяців часу, чимало досліджень, багато праці, висока напруга інтелекту, значна спроможність координації.

У тому, що стосувалося малювання, він мав намір проілюструвати офортами третій і четвертий день «Декамерона» за зразком «Історії Анастасія Чесного»,[166] де Сандро Боттічеллі виявив таку витонченість смаку в мистецтві групування та виразу. Крім того, він плекав думку створити серію «Снів», «Капричіо», «Гротесків», «Костюмів», «Казок», «Алегорій», «Фантазій» у легкій манері Калло,[167] але зовсім з іншим почуттям і зовсім в іншому стилі, щоб мати змогу вільно віддаватися своїм фантазіям, своїм уявленням, своїй найдотепнішій цікавості та найсміливішій розкутості майстра живопису.

15 вересня, в середу, прибула нова гостя.

Маркіза поїхала зі своїм первістком Фердинандо та з Андреа зустріти подругу на найближчій станції Ровільяно. Поки фаетон спускався дорогою, затіненою високими тополями, маркіза розповідала Андреа про свою подругу з великою прихильністю.

– Гадаю, вона сподобається тобі, – зробила вона висновок.

Потім засміялася, так наче її свідомість пронизала несподівана думка.

– Чого ти смієшся? – запитав Андреа.

– Я згадала про одну аналогію.

– Яку?

– Вгадай.

– Не знаю.

– Я подумала про те, як розповідала тобі про можливість іншого знайомства, а потім і познайомила тебе з тією жінкою, весело припустивши, чим усе може закінчитися. Пам’ятаєш?

– Он ти про що!

– Я сміюся, адже й цього разу йдеться про незнайому тобі жінку, й цього разу, я, може, стану… мимовільною віщункою.

– Боронь Боже!

– Але це зовсім інший випадок, оскільки зовсім іншим є персонаж майбутньої драми.

– Тобто?

– Марія – це turris еburnea.[168]

– Тоді я – vas spirituale.[169]

– Ти диви! Я ж бо зовсім забула, що ти нарешті знайшов Істину й Дорогу. «Душа сміється з колишнього кохання…»

– Ти цитуєш мої вірші?

– Я знаю їх напам’ять.

– Як приємно!

– До речі, любий кузене, ота «біла жінка» з облаткою в руці мені вселяє підозру. Вона здається мені формою вигаданою, тунікою без тіла, яка володіє душею янгола або демона й має намір уселитися в тебе, керувати тобою й перетворити тебе на того, «хто завжди погоджується».

– Яке блюзнірство!

– Пильнуй, остерігайся туніки і твори заклинання… Я знову повертаюся до пророцтва! Власне кажучи, пророцтва – одна з моїх слабкостей.

– Ми приїхали, кузино.

Вони засміялися обоє. Піднялися на перон за кілька хвилин до прибуття потяга. Дванадцятирічний Фердинандо, хворобливий хлопчисько, тримав у руках букет троянд, які збирався піднести донні Марії. Андреа після розмови з кузиною почувався веселим, жвавим, легким, так ніби несподівано повернувся до свого колишнього фривольного і легковажного життя; це було відчуття, якого він не міг пояснити. Він ніби відчув на собі жіночий подих, ніби невиразна спокуса доторкнулася до його душі. Він висмикнув із букета Фердинандо чайну троянду й устромив її собі в петлицю; швидким поглядом окинув свій літній костюм; задоволено подивився на свої гарні руки, які стали тоншими й білішими після хвороби. Він проробив усе це бездумно, можна сказати, під впливом інстинкту самозамилування, який раптом прокинувся в ньому.

– А ось і потяг, – сказав Фердинандо.

Маркіза рушила назустріч довгоочікуваній гості, яка вже стояла у дверях вагона й привіталася помахом руки й кивком голови, вся огорнута довгою вуаллю перлистого кольору, що діставала до середини її капелюха з чорної соломи.

– Франческо! Франческо! – гукнула вона тоном ніжної радості.

Цей голос справив на Андреа незвичайне враження; він невиразно нагадав йому вже знайомий голос? Чий?

Донна Марія вийшла з вагона швидко і спритно й граційним рухом підняла вуаль, відкривши губи, щоб поцілувати подругу. Несподівано для Андреа ця висока синьйора, чиє тіло було обгорнуте дорожнім плащем, з-під якого визирали лише губи й підборіддя, здалася надзвичайно спокусливою. Усе його єство, яке в ті дні опанувала ілюзія визволення, несподівано відчуло чари «вічного жіночного». На перший подих жінки – з попелу вихопилися іскри.

– Маріє, дозволь відрекомендувати тобі мого кузена, графа Андреа Спереллі-Вієскі д’Уджента.

Андреа вклонився. Губи синьйори склалися в усмішку, яка здалася загадковою, бо блискуча вуаль ховала решту обличчя.

Потім маркіза відрекомендувала Андреа донові Мануелю Феррес-і-Капдевіла. А тоді сказала, погладивши по голові дівчинку, яка дивилася на молодика двома здивованими лагідними оченятами:

– А це Дельфіна.

У фаетоні Андреа сидів навпроти донни Марії і поруч із її чоловіком. Вона досі не скинула з обличчя вуаль. Тримала букет Фердинандо на