Читати книгу - "Насолода"

й разом із видінням протягом короткого часу спонтанно постала перед його духом метрична форма, в яку він повинен був налити, наче вино в келих, свою поезію. Бо його поетичне відчуття було роздвоєним або, сказати точніше, народжувалося з контрасту, тобто з контрасту між минулою ганьбою й сьогоднішнім відродженням, і тому у своїй ліричній творчості він шукав вищі форми й обрав сонет, архітектура якого складається з двох частин: верхньої, представленої двома катренами, й нижньої – з двох терцин. Таким чином, думка й пристрасть, висловлені в частинах першого порядку, підсилюються й підносяться в частинах другого. Форма сонета, хоч і є досконало прекрасною та величною, є також почасти неспівмірною, бо нагадує постать із задовгим тілом і надто короткими ногами. І справді, дві терцини не тільки реально коротші за катрени кількістю своїх рядків, а й здаються коротшими, бо терцина є швидкою і плинною супроти повільності й величі, характерних для катрена. Тому катрен – найкращий засіб виправити недостатність; бо, зберігаючи за терцинами точніший і більш видимий образ, він домагається, щоб терцини збільшувалися й гармонізувалися зі строфами, розташованими вище, не втрачаючи, проте, притаманних їм легкості та швидкості. Художники Відродження вміли врівноважити всю постать розмаяними стрічками чи полою, або складками одягу.

Андреа, складаючи вірші, з цікавістю вивчав себе самого. Він не складав їх уже давно. Чи тривалий час неробства позначився на його технічних можливостях? Йому здавалося, що рими, які поступово утворювалися в його мозку, мали якийсь новий присмак. Співзвуччя утворювалися в нього спонтанно, без пошуків. Думки народжувалися вже римованими. Потім несподівано щось зупиняло цей потік; вірш чинив йому опір; усе інше розпадалося в ньому, як невідома мозаїка; склади боролися проти обмежень розміру. Музикальне й осяйне слово, яке подобалося йому, не приймалося суворістю ритму всупереч усім його зусиллям; з якоїсь рими народжувалася нова, цілком несподівана ідея, яка зваблювала його, відвертала його увагу від ідеї первісної; якийсь епітет, будучи справедливим і точним, звучав дуже слабко; якість, яку він так довго шукав, урівноваженість вірша зникали повністю; і строфа ставала схожою на медаль, яка вийшла недосконалою з вини недосвідченого ливарника, який не зміг визначити точну кількість розплавленого металу, потрібного для того, щоб заповнити порожнечу. Він із терплячою впертістю знову заливав рідкий метал у тигель і заново розпочинав свою роботу. Строфа, в кінцевому підсумку, виходила в нього повною і точною. Кілька рядків у вірші відзначалися привабливою різкістю; крізь перебіги ритму проглядала очевидна симетрія; повторюваність рим створювала чисту музику, яка впливала на душу узгоджуваністю звуків із думками, підсилюючи фізичним зв’язком зв’язок духовний; весь сонет жив і дихав, наче незалежний організм, позначений цілковитою єдністю. Щоб перейти від одного сонета до іншого, він приберігав одну ноту, як ото в музиці модуляція від тону до тону готується узгодженістю септими, яка зберігає в собі фундаментальну ноту, що має стати домінантою нового тону.

Так він творив, – швидко або повільно, – з ніколи ще не переживаною втіхою; і його улюблене місце, здавалося, було обране самотнім сатиром, відданим ліричній поезії. Море з плином дня сяяло крізь стовбури дерев, наче крізь колони портика, виготовленого з яшми; коринфські аканти здавалися коронами цих деревних колон; у повітрі, зеленаво-синьому, наче тінь озерної печери, сонце знову й знову променилося золотими стрілами, кільцями та дисками. Немає сумніву, що Альма-Тадема[154] уявив би тут свою Сафо з фіолетовим волоссям, яка сиділа б під мармуровою Гермою, граючи на семиструнній лірі посеред хору золотоволосих блідих дівчат, які втішалися б досконалою гармонією кожної строфи адонічного вірша.

Коли він закінчив складати свої чотири сонети, він набрав у груди повітря й безмовно продекламував їх із внутрішнім жаром. Очевидний розрив ритму у п’ятому рядку останнього сонета, спричинений відсутністю логічного наголосу, а отже, й проблемою з восьмим складом, здався йому завершеним, і він залишив його. Після чого записав усі чотири сонети на чотиригранній основі Герми. По одному з кожного боку, в такому порядку:

І

Квадратна Гермо чотирилика,

Знаєш, які випадки бувають?

Духи, що в серці моєму співають,

Вилітають звідти, й сила їх велика.

Моє серце й душа нечистих джерел уникають,

Воно в собі замкнуло їх й тримає осторонь,

Нечистих спалахів погасило вогонь,

Пригнітило їх там, де вони виникають.

Тепер у ньому духи радісні горять,

Я чую гімн і я не знаю лиха,

Як і раніше я його не знав.

Нехай блідий я, та, як у царя,

Душа в мені сміється тихо,

І Зло я вже назавжди подолав.

ІІ

Душа сміється з давнього кохання

І спопеляє поглядом те зло,

Яке згоріло, хоч воно й було,

Неначе ліс від полум’я вулкана.

Вона тепер не має певності та віри,

Послушниця, яка цвіте, мов гіацинт,

Покинувши похмурий лабіринт,

Де виють монстри й виють дикі звірі.

Не зачаровує її сирени спів,

І сфінкс не втримає її й на мить,

Горгона не навіює їй страх.

У тому колі, біла наче сніг,

Прекрасна жінка, яка тут стоїть

З облаткою святою у руках.

ІІІ

Вона підступності й інтриг не знає,

Смиренна, тиха, але дуже сильна,

Від Зла, як ми усі, не зовсім вільна,

Проте від нього більше не страждає.

О ти, що хочеш, щоб вітри затихли в небі,

І двері всі спроможна відчинить.

Ти мою долю забери бодай на мить,

Мадонно. І дай мені наблизитись до тебе!

Палахкотить твоя рука, немов в імлі

Облатка, мов яскраве сонце, сяє.

Але як наблизитись до неї, де її увага?

Вона прихильна до простертих на землі,

І мені каже, бо про мене вона знає:

Устань і притулись до свого Блага.

ІV

Троянда неземна я, – вона каже, —

Я вийшла з лона справжньої Краси,

З п’янких джерел туманної роси,

Люби й цінуй мене, мій персонаже.

Ори і плач, о, нещаслива душе,

Щоб весело зібрати свій врожай.

Я ставлюся до тебе ніжно, знай,

І передати тобі ніжність мушу.

– Такою будь, Мадонно; з мого серця

Нехай червона й тепла кров проллється,

Й ти забереш моє безсмертне горе,

І хай мене накриють твої води,

Але щоб я відчув глибокий подив,

Коли мене осяє світло з моря.

ХІІ SEPTEMBRIS MDCCCLXXXVI[155]

ІІ

Скіфаноя стояла на пагорбі, в тому місці, де гірський кряж, після того як він простягається понад узбережжям й охоплює море, наче амфітеатром, відхиляється в бік материка