Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

«Оце й усе?» — Тимур через плече глипнув на Лауру, яка спостерігала за ним через вікно. Жінка розвела руками.

— Можеш присісти, — так само тихо запропонував Антоніо.

Сідаючи на вільний стілець, Тимур мимоволі зиркнув на годинник.

10:07.

— Hi!.. I am Tymur. This is me… Do you hear me?[58]

Хлопчина знову звів голову, огледів Тимура. Погляд був неосмисленим і притуманеним. Ніщо не ворухнулося за скривавленим оком, на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Я не впевнений, що він говорить англійською.

Голова знову опустилася, заскрипів фломастер.

— Ви впевнені, що він «сутінковий»?

Арреола підняв праву брову:

— «Сутінковий» не є строго визначеним медичним діагнозом. Так ми назвали групу пацієнтів зі схожими, але непояснюваними симптомами, які потрапили до Інституту протягом минулого тижня.

— Він кликав ме… — Тимур урвав, — він кликав когось на ім’я Тимур?

— Так. Щонайменше одного разу. Коли його привезли сюди. Але відтоді стих. Ні на що не реагує, тільки малює постійно.

Незважаючи на почуте, Тимур розслабився. Він роздивлявся хлопчину із брудними пасмами на лобі та відчував, як страх відступає. Ситуація все більше нагадувала розіграш. Він нахилився до хлопчини та попросив:

— Можна я візьму твій малюнок?

Пацієнт припинив малювати. Попри те, що українець звертався англійською, еквадорець, схоже, зрозумів прохання. Підсунув аркуш Тимурові. Українець забрав аркуш, розглянув малюнок і підвівся.

— Ми можемо йти.

Розчарований і тому ще більше сердитий Антоніо Арреола рушив до дверей. Поки він уставляв картку в шпарину замка, Тимур приклав листок із малюнком до скла так, щоб Ріно та Лаура могли його бачити.

— Господь Всемогутній! — збілів здоровань.

Тимур та Антоніо вийшли в коридор.

— Що це? — запитав доктор Арреола.

— Одна з ущелин Долини Смерті.

— Ви знаєте це місце? Вони всі малюють одне й те ж саме — пустелю. У нас повно таких малюнків. Ви знаєте, де це? — у голосі еквадорця нарешті забриніла цікавість. — Вам справді знайоме це місце?

Замість відповіді Тимур поцікавився:

— У вас є відеозаписи того, як ваші пацієнти кличуть чоловіка на ім’я Тимур?

— Ні, — відповів Антоніо. — Минулого тижня нам було не до записів. У п’ятницю я захотів когось із них записати на плівку — ну, для статті, — але в ці вихідні все раптово припинилося. Найбільш агресивні померли, решта наче заспокоїлася та перейшла на малювання.

Тимур ще раз роздивився листок, передав його Лаурі. Француженка не брала участі у вилазках до Атаками 2009-го, тому відразу тицьнула малюнок Ріно. Ґевал зиркнув здаля та жестом показав, що брати його до рук не має наміру.

— Це справді Атакама? — Лаура труснула аркушем перед обличчям Тимура. — Що ти про це думаєш?

Українець скептично випнув нижню губу:

— Це просто малюнок, Лауро. Просто малюнок… І ти свідок — вони ніяк не реагують на мене.

XХXIV

Вівторок, 20 січня, 10:07 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Тимур помилявся. «Сутінкові», може, й не зважали на нього, однак те, що сиділо всередині них, побачило й упізнало його. І, що найгірше, — блискавично зреагувало.

Рівно о 10:07 Умберто Сотомáйор Кінтóн, шеф-кухар ресторанчика «Cevichería Montañita», що на вулиці Мігеля Уртадо Антоніо, відклав довгий ніж, яким нарізав цибулю для салату, і підняв голову. Із боку могло здатися, наче Умберто до чогось дослухається. Він і справді дослухався, от тільки не вухами.

Голос несподівано покликав його. Покликав ізсередини.

Упродовж минулих п’яти днів Умберто Кінтóн поводився дивно: пізно приходив на роботу, часто не озивався, коли до нього зверталися, почав абияк готувати страви (за що позавчора отримав прочухана від сеньйора Ґолдбаума, власника «Cevichería Montañita») й основне — майже не розмовляв і зовсім не всміхався, що було вкрай дивно, оскільки всі, хто працював із ним на кухні, знали, що більше за приготування м’ясних страв Умберто любить лиш одне — розповідати за роботою вульгарні анекдоти. Крістіан Осоріо, старший помічник Умберто по кухні, занепокоєно глипнув на шефа.

— Сеньйоре Кінтóн, щось не гаразд?

Умберто Сотомáйор Кінтóн не відповів і навіть не поглянув на Крістіана. А наступної миті, не знявши фартуха, зірвався з місця та пошкварив на вулицю, перекинувши дорогою каструлю з недовареним супом.

На авеню 9 жовтня до Умберто Кінтóна приєдналася Олівія Моралес Навас, покоївка з готелю «Oro Verde Guayaquil», яка впродовж останнього тижня ледь не сконала від головного болю. Удвох вони помчали на схід, проскочили американське консульство, а перед Судом провінції Ґуаяс завернули на північ. За мить по тому з вікна свого кабінету на першому поверсі будівлі суду на газон вискочив Марібель Естрада Васкес, молодий адвокат, і, розштовхуючи людей, полетів навздогін Олівії й Умберто. Усі троє рухалися, як професійні спринтери, високо підіймаючи ноги та притискаючи лікті до корпуса. Серця шалено колотилися, в очах темніло від нестачі кисню, але вони продовжували бігти, бігти так, як ніколи раніше в житті.

За будівлею Міністерства трудових відносин до них приєдналося ще четверо.

Рівно о 10:07 Леонардо Борха Альвеар, доцент Ґуаякільського університету, який читав лекцію для одного з потоків факультету архітектури та містобудування (Facultad de Arquitectura y Urbanismo), урвав розповідь на півслові та повернув голову на північний схід. Секунд п’ять він мовчав, червоними очима туплячись в одну точку, потім підійшов до вікна, а ще за мить розвернувся та вихором вилетів із лекційної аудиторії. Ошелешені студенти бачили, як їхній сорокадворічний викладач перетнув 10-ту Північно-Західну авеню та чкурнув у невідомому напрямку.

Не більше ніж через півхвилини слідом за ним ринулися кілька студентів із розташованих поряд факультету зовнішньої торгівлі, факультету медичних наук і головного корпусу.

Рівно о 10:07 Рауль Суріта Санчес, продавець сувенірів на ринку, перекинув свою ятку і, мов гравець в американський футбол, що проривається до лінії воріт, посунув крізь покупців до виходу з ринку. Його очі закам’яніли. Здавалося, хтось притримує їх за нервові закінчення всередині голови, дозволяючи дивитися лише в той бік, куди йому потрібно прямувати.

Поки Рауль дістався до ринкових воріт, до нього приєдналося ще двоє продавців.

Рівно о 10:07 Карлос Монтальво Вальверде, працівник автозаправної станції «Primax», що на перетині 12-ї Північно-Східної вулиці та проспекту Америкас, торкнувся пальцями скроні, постояв так із півхвилини, а потім жбурнув геть пістолет для подання палива та помчав на схід. Дорогою до нього приєдналися водій муніципального автобуса, вчитель англійської та п’ятнадцятирічний школяр, який повертався з ранкового тренування з боксу. Завертаючи на 2-гу Північно-Східну, вони влилися в іще більший гурт, який нараховував майже два десятки жителів Ґуаякіля. Усі разом рвонули на південь. Вони галопували, не шкодуючи себе,