Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Істота захрипіла, висолопила язик і грюкнула лобом об шибу.
— О Боже… — Лаура несамохіть відступила ще на крок. Ріно зблід, а Тимуру здалось, наче в пряму кишку одночасно ввігналося десь із півсотні осиних жал.
— Ага, — гмикнув Арреола, намагаючись не показувати, що йому теж моторошно. — А тепер уявіть, що такі «клієнти» кілька днів поспіль гасали вулицями міста.
Ступаючи обережно, неначе боячись порушити спокій когось із мешканців палат, Тимур пройшов повз еквадорця та зазирнув до однієї з кімнат у центральній частині коридору. Ніяких меблів, туалету чи умивальника, лише м’яка, приглушено-зелена оббивка на стінах і щось схоже на матрац у віддаленому правому куті. Посеред палати, впівоберта до «ілюмінатора», стояла худа жінка в закаляних лайном довгих шортах і порваній футболці. Футболка радше нагадувала шмаття, відкриваючи погляду праве плече й обвислі груди. На вигляд жінка мала не менше сорока п’яти. Вона безгучно (наскільки міг судити Тимур) ворушила губами, покарлюченими пальцями дряпала шию — за вухами, під потилицею, біля хребта — і ледь помітно притупувала на місці. Придивившись, він помітив, що кістлявими ногами пацієнтки на підлогу стікають струмки сечі.
— Вони, як звірі, — доктор Арреола випередив Тимурове запитання: — Доводиться їх присипляти, щоби прибрати у палатах.
Українець зиркнув на Антоніо:
— Ми можемо побачити когось спокійнішого?
— Можливо, вам ще устриць із шампанським подати? — дізнавшись, кого привела Лаура Дюпре, Тоні Арреола дивився на Ріно та Тимура, як патрицій на плебеїв.
Тимур пропустив шпильку повз вуха:
— Кого-небудь із тих, кого привезли останніми.
Антоніо зробив невиразний жест рукою, вказавши на протилежний кінець коридору:
— Пішли на другий поверх.
Піднявшись сходами, вони наштовхнулися на двох санітарів у бірюзових халатах, які штовхали перед собою каталку із прив’язаним до неї пацієнтом — широкоплечим і засмаглим юнаком років двадцяти. Ноги над стопами, коліна, кожне із зап’ясть, окремо груди та плечі хлопця були обтягнуті широкими шкіряними ременями, та, попри це, молодик викручувався та сіпався, нібито простирадло під ним палахкотіло вогнем. Хлопець здавлено хрипів. Гарчати на повну заважала хитромудра конструкція, закріплена гумовою розтяжкою на голові, яка не давала йому змоги стулити рота. Ледь нахилившись, Тимур почув, як тріщать шкіряні ремені та… ще якийсь звук, здається, то розкришувалися від прикладеного до щелеп зусилля зуби бідолахи.
— «Сутінковий»? — глянувши на очі, Лаура збагнула, що могла не запитувати. Із повік на простирадло скапувала темна кров. — Що з ним?
— Агонія, — Тоні знизав плечима. — Він звиватиметься так хвилин сорок, а потім помре. Якщо він якимось дивом переживе больовий шок, то через дві-три години сконає від крововиливів у мозок.
— Не схоже, що ти цим надто переймаєшся.
— Я переймався тим, що творилося на вулицях Ґуаякіля тиждень тому. До цього я вже звик. Крім того, ми нічим йому не допоможемо. Я намагався.
Коридор другого поверху за довжиною не поступався коридору першого, але на тому подібності закінчувалися. Хоч інтервали між дверима були більшими, останні розташовувалися з обох боків коридору. Кожна кімната мала вікно заввишки півтора метри та завширшки не менше ніж два, що виходило на коридор, а у дверях не було вічка для подавання їжі. Навіть світло здавалося не таким ядучим і яскравим.
Антоніо Арреола підвів Лауру та чоловіків до палати за номером 205 (третя від сходів уздовж лівої стіни) та зупинився біля вікна:
— Ось, будь ласка.
Тимур, Лаура та Ріно притулилися до скла.
— Що він робить? — запитала француженка.
Усередині стояло лікарняне ліжко, пластмасовий столик без гострих кутів, два стільці та тумбочка. Зліва від вікна, в кутку кімнати, перегородкою із розсувними дверцятами було відокремлено приміщення площею два квадратні метри для унітаза й умивальника. Єдине, що нагадувало про те, що палата розташована в психіатричній клініці, а не у звичайній лікарні, — це те, що вона не мала вікна, яке б виходило назовні. Замість нього в протилежній від входу стіні проглядалося заглиблення розміром метр на півтора з уклеєною фотографією гірського озера. На одному зі стільців сидів молодий еквадорець із довгим, давно немитим волоссям. Він схилився над столом і щось зосереджено виводив на аркуші формату А4.
— Малює, — пояснив Тоні.
— Я можу з ним поговорити? — несподівано для всіх видав Тимур.
— ЩО? — вирячилась Лаура.
Ріно зблід ще більше та відступив на крок від вікна:
— Якщо він схопить тебе за горлянку, я по тебе туди не полізу.
— Ти не повинен цього робити, Тимуре.
Українець повернувся до француженки:
— Я знаю, що не повинен. Мені страшно, як і вам. Але, чорт забирай, так і має бути в психлікарні. Тут психи, і їм властиво гарчати, пускати слину та кидатися на людей. Поки що я не побачив нічого, що б слугувало підтвердженням, що причиною їхнього божевілля є психоістота. Та потвора пам’ятає мене і, напевно, відреагує, коли мене впізнає, але для того, щоб воно мене впізнало та відреагувало, цей хлопчина, — він тицьнув пальцем у патлатого еквадорця в палаті, — мусить мене побачити.
Лаура голосно ковтнула слину та перевела погляд на Антоніо.
— Він точно безпечний?
— Гадаю, що так.
— То як? — Тимур подивився на Арреолу.
Той смикнув плечима. Антоніо мав повне право їм відмовити, втім, психіатру самому було цікаво, що з того вийде.
— Ходімо.
Доктор Арреола дістав з кишені халата пластикову картку-ключ і вставив її в шпарку. Замок тихо дзизнув, двері відчинилися. Хлопчина ніяк не зреагував, продовжуючи щось зосереджено вимальовувати на альбомному аркуші.
Антоніо Арреола зайшов першим, за ним безгучно прослизнув Тимур, після чого еквадорець зачинив двері.
Тимур закляк біля входу з роззявленим ротом і перелякано витріщеними очима. Він споглядав пацієнта, очікуючи, що той будь-якої миті струсне масні пасма з очей, загарчить і кинеться на нього. Серце калатало так швидко, що Тимур не встигав порахувати удари, але патлатий еквадорець не ворушився. Лише рука з фломастером ледь помітно переміщалася над аркушем.
Арреола попрямував до хлопчини, зупинився біля стола, зиркнув на малюнок. По тому знаком дозволив Тимуру підійти.
Українець наблизився.
— Aquí es Tymur[57], — упівголосу проказав доктор Арреола.
Хлопчина нарешті відірвав голову від аркуша. Глипнув на доктора Арреолу, на мить затримав погляд, а тоді звернув увагу на Тимура. Праве око запливло кров’ю, але чорним не було — мутно-коричнева зіниця чітко вирізнялася на червоному тлі. Ліве око виглядало цілком здоровим. Він узагалі не був схожим на психічно хворого. Ні на мить не затримавши погляду на українцеві, молодий еквадорець опустив голову
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.