Читати книгу - "Мізері"

Во н а єди н им рвучким вдихом увібрала в себе повітря. Здавалося, серце зупи н илося, аж потім почало битися з н ову. Місіс Рамадж закричала:

— МИ ЙДЕМО, МОЯ ЛЕДІ! ГОСПОДИ ІСУСЕ, МОЛЮ ТЕБЕ, ХОЧ БИ МИ ВСТИГЛИ! МИ ВЖЕ ЙДЕМО ДО ВАС!

Тремтячими пальцями во н а почала вигрібати з землі н евкорі н е н і кавалки дере н у, і, хоча Джеффрі за мить повер н увся, встигла вирити яму вісім дюймів завглибшки.

7

Пол устиг написати дев’ять сторінок сьомої глави (Джеффрі та місіс Рамадж щойно дістали Мізері з домовини та зрозуміли, що нещасна не впізнала своїх рятівників і навіть не може пригадати власного імені), коли Енні зайшла до кімнати. Цього разу Пол її почув. Шкодуючи, що його вирвали зі світу мрій, він припинив друкувати.

В опущеній руці Енні тримала оберемок із перших шести глав. Першу невдалу спробу вона подолала менш ніж за двадцять хвилин, коли на цю двадцять одну сторінку витратила годину. Пол уважно дивився на неї і зрештою зауважив, що вона трохи зблідла.

— Ну? — спитав він. — Тепер усе чесно?

— Так, — апатично відповіла Енні, ніби нічого іншого й не очікувала, а Пол припускав, що так воно й було.

— Усе чесно. Гарно написано. Захопливо. Але якось жаско! Геть не схоже на інші книжки про Мізері. Та бідна дівчина, яка поздирала собі нігті… - Вона похитала головою та повторила: — Геть не схоже на інші книжки про Мізері.

«Мила моя, — подумав Пол. — Людина, яка писала ці рядки, перебуває в досить жаскому становищі».

— То я можу продовжувати?

— Якщо кинеш писати, я тебе вб’ю, — відповіла вона, злегка посміхаючись. Пол не поділяв її гумору. Останній коментар, який зовсім нещодавно належав до категорії банальностей, на кшталт: «Ти такий гарнюня, аж з’їсти хочеться!» , тепер викликав серйозне занепокоєння.

Енні стояла у дверях, і Пол зачаровано відзначив, що її постава якось змінилася. Складалося враження, ніби вона боялась підійти ближче, ніби від нього пашіло вогнем, що міг її обпалити. Пол не мав жодних сумнівів, що історії про передчасне поховання тут ні до чого. Ні, справа в різниці між першою спробою та другою. Першого разу натхнення було не більше, ніж у восьмикласника, який пише твір на тему «Як я провів літні канікули». Цього разу все сталося інакше. Піч дала жару. Не те, щоб він написав щось геніальне: сюжет інтригував, але персонажі були стереотипні та передбачувані, як і завжди. Проте зараз Полу вдалося вдихнути в них життя, зараз між рядками пробивалося полум’я.

Він здивовано подумав: «Вона відчула жар. Мабуть, вона боїться підходити, щоб я її не обсмалив» .

— Ну, вбивати мене не доведеться, Енні, - м’яко вимовив він. — Я хочу писати. Тож можна мені повернутися до роботи?

— Гаразд.

Енні підійшла до нього, поклала сторінки на дошку, а потім швидко відступила назад.

— То я одразу віддаватиму тобі нові розділи?

— Так! Це неначе кіносеріали, що я бачила в дитинстві! — посміхнулась Енні.

— Ну, інтриги в кінці кожного розділу не обіцяю, — сказав Пол. — З романом так не вийде.

— Для мене все вийде, — палко заперечила вона. — Я би хотіла дізнатися, що буде у вісімнадцятому розділі, навіть якщо сімнадцятий закінчиться на тому, що Мізері, Єн і Джеффрі сидітимуть у кріслах на ґанку, почитуючи газети. Мені вже кортить дізнатися, що буде далі… ні, нічого не кажи! — похапцем додала вона, ніби Пол сам запропонував їй усе розказати.

— Добре, хоча зазвичай я нікому не показую свою роботу, поки не закінчу, — зауважив він і усміхнувся до Енні. — Але оскільки обставини в нас незвичні, я з радістю даватиму тобі читати кожний новий розділ…

«Так і почалася тисяча й одна ніч Пола Шелдона», — подумав він.

— …Тільки в мене є одне прохання.

— Яке?

— Повставляй ці кляті «енки», — відповів Пол.

Енні просяяла:

— Матиму за честь. А зараз я піду, не буду тебе відволікати.

Вона дійшла до дверей, зупинилася та озирнулася. А потім із глибокою, майже болючою нерішучістю, уперше й востаннє внесла пропозицію щодо сюжету:

— Може, то була бджола.

Пол уже опустив очі на аркуш, що стирчав із друкарської машинки, — він шукав діру. Він хотів устигнути відвезти Мізері до котеджу місіс Рамадж, поки не завалиться спати, і тепер дивився на Енні з добре прихованим роздратуванням:

— Перепрошую?

— Бджола, — повторила вона.

Пол побачив, як її шия та щоки заливаються рум’янцем. Невдовзі горіли навіть вуха.

— Одна людина з дванадцяти має алергію на бджолину отруту. Я бачила багато таких випадків… поки не звільнилася. Алергічна реакція буває різною. Інколи один укус може увігнати пацієнта в коматозний стан… подібний до того, що люди колись називали… е-е… каталепсією, — закінчила Енні й побагровіла.

Пол подумки зважив ідею та відкинув її на смітник. Дійсно, бджола могла стати причиною передчасного поховання нещасної міс Евелін-Гайд, то навіть було логічно, оскільки випадок трапився навесні, до того ж у саду. Але він уже побудував сюжет на тому, що ці два поховання були якимось чином пов’язані, а Мізері взагалі померла в себе вдома. Проблема вірогідності полягала навіть не в тому, що пізня осінь для бджіл — не сезон. Проблема полягала в рідкісності подібної каталептичної реакції. Пол вирішив, що Вірний читач не повірить, якщо дві жінки з двох різних містечок, не пов’язані жодними кровними узами, протягом півроку опиняться похованими живцем у результаті укусу бджоли.

Він не міг сказати цього Енні, і не лише тому, що боявся її крутої вдачі. Він не хотів її ранити, бо, навіть попри весь біль, що вона йому завдала, не міг скривдити її саме таким чином. Бо сам знав, як це боляче.

Тож він удався до старого редакторського евфемізму:

— Так, ідея варта уваги. Я покладу її до свого творчого кошика, Енні, проте він уже повненький. Може не вписатися в канву сюжету.

— Ой, та я знаю, це ж ти письменник, а не я. Забудь, що я взагалі тобі щось казала. Вибач.

— Не кажи дур…

Але вона вже пішла, і в коридорі загриміли її важкі, поквапливі кроки. Він дивився в порожній дверний проріз. Погляд опустився нижче… і Пол вибалушив очі.

На висоті восьми дюймів від підлоги, на кожному боці одвірка стояли чорні риски. Він одразу зрозумів, що їх лишили втулки на колесах, коли він намагався проштовхнути інвалідний візок у двері.