Читати книгу - "Мертва кров"

На підвіконні, з зовнішнього боку, лежала закривавлена голова її служниці Марії Іллівни. Аріадна покликала поліцейського, але він не відгукнувся. Побачивши світло в кухні, Теодофілос побігла туди, але коли відчинила двері навстіж, то крикнути вже не змогла. Поліцейський, який повинен був її охороняти, був прибитий набором кухонних ножів до дверей. Капала кров… З проламаного вікна дув холодний вітер. Аріадна закрила очі рукою. Їй стало холодно і моторошно. А коли вона почула ззаду чиїсь кроки, то миттєво все зрозуміла і навіть не озирнулася…

…Інна Іванівна з Єлизаветою спустилися у вітальню до чоловіків. Відчувалося, що тут щойно була гаряча дискусія, яка припинилася лише з їхнім приходом.

— Мені час іти. Я прийшла попрощатися, — прозвучав срібний голос Єлизавети.

— Ми вас проведемо, Єлизавето Іванівно.

— Дякую, не треба. Мене чекає за рогом камердинер мого батька. Я й так у вас засиділася.

— Так, зараз вже п’ята година, — сказав Аблаутов. Він зробив ще одну спробу провести панянку додому, але вона знову відмовилася. Проводжати її у двір вийшли всі. Єлизавета махнула їм рукою і швидко побігла до машини…

— А де Кримський-Корсаров? — запитала Інна Іванівна. — Він же до нас сьогодні обіцяв прийти.

— Він і прийшов, — засміявся Буревий, — але відразу зник.

— Тут справа складніша, — обличчя Аблаутова було напружене.

— Йому стало погано. Здається, він захворів, — підхопив Буревий, який вже здогадався, що не треба розповідати Інні Іванівні про те, що Кримський-Корсаров, ідучи до Орлових, побачив на вулиці дівчину у вишневій шалі і впізнав у ній убивцю Шеншиної зі свого сну.

Орлов обняв дружину за плечі і запитав:

— Ну, як тобі дочка генерала Русецького? Нас вона просто полонила і зачарувала.

— Так, вона й справді гарна.

— А про що ви так довго розмовляли?

— Ти знаєш, не можу пригадати, але було дуже приємно і цікаво. Та чомусь жодного слова не пригадаю. Ну, просто жодного!..

IV

— Я полила троянду, — на Венчеслава дивилися сумні очі Крістіни.

— Дякую, люба, але це могла б зробити і служниця. Не завдавай собі клопоту. Мені здається, останнім часом ти не дуже добре себе почуваєш.

— Все гаразд, Венчеславе. Це, мабуть, нерви. Але нічого. Ось поїду в Асипіківське і трохи розвіюся. До речі, й над книгою попрацюю. Треба записати приклади білоруського діалекту. Ти ж знаєш, герої моїх оповідань вживають деякі білоруські слова…

Венчеслав посміхнувся. Крістіна була дуже здібною до мов і настільки добре вивчила російську, що почала по-російськи писати прозу. А тепер вивчає білоруський діалект і переконує його, Венчеслава, що цей діалект може бути повноцінною мовою. Але це пусте. Головне, щоб вона про це нікому з його гостей не говорила. Її не зрозуміють і не захочуть зрозуміти, бо, що б не казала Крістіна, є лише одна повноцінна мова з усіх слов’янських — російська. А все інше — це діалекти російської: білоруський, український…

— На котру годину приїде таксомотор?

— На четверту. Ти навіть зможеш мене провести.

— Обов’язково, Крістіночко. Може б, ти не поспішала так? Чому це треба робити саме сьогодні?

— Та ні, я вже зібралася…

Насправді вона й сама не змогла б відповісти — чому їде до Асипіківського так терміново і саме сьогодні, адже планувала поїздку десь за два місяці, та в останні два дні її щось тягне в цю поїздку з неприродною силою…

Одягнена по-дорожньому Крістіна вийшла з замку на світанку. Слідом за нею служниця винесла валізи і поклала їх до автомобіля. Венчеслав поцілував дружину по-російськи тричі і посадив до авто. А коли воно поїхало, Боголюбський, навіть не заходячи до замку, став посеред двору, зосередився і, відчувши порух вітру, почав говорити замовляння:

— О Велика Пані, о тітко семи Панів, сестро батька їхнього, Великого Пана! Стоять у тебе сім колисок, і сім немовлят лежать у них. Найкращі за всіх вони, ці маленькі Паненята. Всім на радість їхній прихід, їхня поява, лише Крістіна Вельф одна не любить їх, лише Крістіна Вельф вважає, що вродливіша за них, розумніша за них, дужча за них. Так покажи ж, Велика Пані, хто вродливіший, дужчий, розумніший за Крістіну Вельф…

Довго так говорив Венчеслав, і вітер все посилювався і посилювався з кожним його словом, кружляв довкола і піднімався все вище і вище, аж поки долоні Венчеслава не відчули знайоме тепло. Це невидимі астральні промені пройшли крізь них. І Венчеслав зрозумів: Велика Пані, сестра Великого Пана, тітка маленьких Паненят (як називали в південній магії дитячі хвороби), почула його…

Навчаючись у берлінському університеті, Венчеслав бачив, як захворів на кір його однокурсник, кавказець за походженням. І тоді його приятель, також кавказець, взявся за лікування. Він завісив вікна червоною тканиною, приніс білого барана, якого обв’язав червоною стрічкою, і три дні сидів біля ліжка хворого, співаючи магічні тексти, у яких називав кір «червоними Паненятами». Тушинець дякував цим червоним Паненятам за те, що вони, такі розумні, красиві, сильні, завітали до цього дому, і просив їх не залишали на тілі його друга слідів…

Третього дня хворий вже одужав і ніщо не свідчило про хворобу. Лікарі дивувалися, адже їм здавалося, що дев’ятнадцятирічний студент був на порозі смерті, а тут такий несподіваний результат. А приятель хворого розповів здивованому Венчеславу про те, що кавказці мають власну тисячолітню магію, і продиктував текст магічного замовляння проти кору…

— Отже, Крістіні зосталося жити недовго, — подумки констатував Венчеслав. Він сьогодні вперше використав у своїй магічній практиці кавказьке замовляння, і сили зла почули його…

V

— Схоже, Кримський-Корсаров був правий, — цими словами Аблаутов зустрів Орлова у своєму кабінеті.

— І в чому ж він був правий?

— У тому, що боявся. Ви пам’ятаєте, як він вчора увечері тремтів, коли прийшов до вас і розповідав, що бачив жінку зі свого сну на нашій вулиці.

— Звичайно, пам’ятаю. Його страх був приводом для ваших жартів.

— Я так само жартував, але даремно… — І несподівано Аблаутов запитав у Орлова: — Ви пам’ятаєте ту нашу розмову в цьому кабінеті, коли принесли результати експертизи і стало відомо, що в квартирі Шеншиних знайдено відбитки пальців двох осіб. Тоді ж з’ясувалося, що таких відбитків у нашій московській картотеці немає. І ми через це тоді не закінчили розмову. І дарма!

— Я добре пам’ятаю, що ви тоді почали говорити про опирів.

— Так, саме так! Пам’ятаєте, я казав, що коли розповім про це комусь з наших співробітників, то мене якщо не засміють, то засумніваються у моїй психічній повноцінності. Але