Читати книгу - "Мертва кров"

— Я дуже рада, бо давно хотіла погостювати в Орлових, але зараз не можу залишити батька. Я до вас приєднаюся згодом, після панахиди, якщо не буде надто пізно.

— Для нас — ні! Але для такої молодої і красивої дівчини, як ви, це може бути небезпечно.

У відповідь Єлизавета посміхнулася по-дитячому наївно і лукаво:

— Богдане Івановичу, ви наче не знаєте, що будинок мого батька зовсім близько звідси.

— Тоді — до зустрічі! — і Богдан Іванович, вдруге торкнувшись її руки своїми губами, несподівано спіймав себе на думці, що був би щасливий робити це щодня і не лише на людях.

Єлизавета легко знайшла батька і взяла його за руку:

— Тату…

В голосі Єлизавети чулося щось настільки беззахисне і дитяче, що у Василя Степановича стиснулося серце.

— Тату, мені погано.

— Зараз, зараз… Тобі треба відпочити. Я води тобі принесу. Ходімо я тебе посаджу.

— Тату, мені незручно. Там багато людей.

— Ні, ми зайдемо до сусідки Шеншиних, Аріадни. Там ти зможеш навіть полежати. Господи, як ти змінилася!

— Не переймайся так, тату. Ми з тобою щось придумаємо. Ти ж у мене найкращий за всіх. А найголовніше, що ми знову разом.

Двері сусідньої квартири відчинив поліцейський у штатському. Побачивши генерала, він відразу пропустив його:

— Прошу, Василю Степановичу.

На голоси вийшла Аріадна.

— Я хотів би вас познайомити з моєю дочкою. Це — Єлизавета! — сказав Русецький. — Я залишу її у вас. Вона щось не дуже добре себе почуває. Сподіваюся, у вас їй стане ліпше, — і генерал, повернувшись, пішов до дверей.

Аріадна посадила Єлизавету на диван і подала склянку червоного вина, розбавленого водою. Від східних солодощів гостя відмовилася. Подальша їхня розмова була легкою і невимушеною.

— У тієї, що приходила, був такий точнісінько, як у вас, приємний голосочок, наче срібною ложечкою по кришталевій склянці. Ну, просто не відрізниш!

У відповідь на слова Аріадни Єлизавета сміялася кришталевим дзвіночком, і її голос, який викликав спочатку таку страшну асоціацію у Аріадни, починав жінці все більше подобатися, а образ вбивці, що стояв за цим голосом, змінювався на образ доброї і беззахисної північної красуні Єлизавети.

…Рєпін походжав біля свого автомобіля і почував себе дуже незручно. Панахида вже закінчилася, і всі, окрім близьких родичів і підлеглих генерала Шеншина, розійшлися. А він все стояв на вулиці, чекаючи на Єлизавету. Вона вийшла нескоро і разом з батьком, але рушила не до Рєпіна, а до автомобіля генерала. З вікна Єлизавета непомітно махнула Рєпіну рукою, мовляв, їдь за мною.

З батьківського дому вона вийшла скоро, пояснивши свій поспіх побаченням з Аблаутовим.

— Сашко, їдемо до мене. Я дуже втомилася…

У Єлизаветиному будинку Рєпін відчув, як у нього замакітрилося в голові, з’явилася слабкість у ногах, і господиня посадила його на диван. Останнє, що він запам’ятав, це — доторк її холодної руки до його гарячого чола.

…Автомобіль Єлизавета залишила недалеко від будинку Шеншиних у такому місці, де він нікому б не впадав в око. Звідси, через прохідні двори, до будинку Орлових було не більше ста кроків, а до будинку Шеншиних — трохи далі.

У Орлових її зустріли з радістю. Запитання Аблаутова стосувалися в основному спільного кола знайомих Шеншиних і Русецьких. Єлизавета характеризувала всіх, як і слід вихованій панянці, доброзичливо і позитивно.

Аблаутов був у захваті від її щирості та природності, а Інна Іванівна усім своїм жіночим єством зрозуміла, що не треба надовго залишати генеральську дочку в центрі чоловічої уваги.

— Богдане Івановичу, — звернулася вона до Аблаутова, — як вам не соромно мучити це чарівне створіння! Я повинна вирвати його з ваших пазурів. Ми зараз підемо до моєї кімнати, і, сподіваюся, ні ви нам, ні ми вам заважати не будемо.

Коли вони піднялися до кімнати, Інна Іванівна посадила Єлизавету в м’яке крісло, а сама сіла навпроти. Світло торшера падало трохи навскоси, чудово освітлюючи бездоганні риси обличчя Єлизавети Русецької, і Інна Іванівна не виявила на ньому жодного недоліку. Несподівано довгі вії Єлизавети ворухнулися, як щупальця восьминогів, і Інні Іванівні здалося, що вони видовжилися, обхопили її і ось-ось задушать. В очах жінки з’явився якийсь туман, вона хотіла струснути головою, щоб його розвіяти, але її голова, ледь доторкнувшись власного плеча, застигла у якомусь напівсні-напівмаренні…

Єлизавета швидко добігла до свого авто, відчинила задні дверцята і переодяглася у валянки та старе пальто прислуги, взяті з тітчиного дому, а потім накинула на себе темно-вишневу шаль. Задоволена, що вклалася у відведений на це час, побігла до під’їзду будинку, що прилягав до будинку Шеншиних, де на четвертому поверсі, у кімнаті поряд з квартирою коханки генерала Шеншина, сидів поліцейський. Валянки і пальто Єлизавета кинула під сходами, накинула на голі плечі шаль і піднялася з чорного ходу на четвертий поверх. Тут вона знайшла електропровід і одним рухом руки вирубала електричне світло. Тихо, як кішка, підійшла до дверей і прислухалася: вона знала, що поліцейські обов’язково кинуться з’ясовувати причину відсутності світла. І не помилилася. Кроки наблизилися до дверей. Поліцейський запалив лампу і відчинив двері. Біля порога лежала гола жінка. Темно-вишнева шаль ледь-ледь прикривала її груди. Поліцейський розгублено постояв біля жінки, потім підняв її, заніс до кімнати, а сам повернувся за лампою. Про вимкнене світло він вже забув, а коли підійшов до дивана, то жінки вже не побачив. Нажаханий поліцейський потягся за наганом і раптом відчув легкий доторк жіночої руки до свого плеча. Він повернувся і побачив прекрасне жіноче обличчя.

— Хто ви?.. — Поліцейський так і не почув відповіді, отримавши страшний удар в обличчя. Він упав, а жінка підхопила його й, розбивши лампу об стіл, уламком скла провела по чоловічій шиї…

Кожен ковток крові здорового, дужого тіла додавав їй енергії. Напившись, вона відкинула вбік тіло поліцейського і вийшла з квартири у коридор. Тут, біля сходів, у неї лежали валянки, пальто і якийсь важкий закривавлений клунок. Переодягнувшись, Єлизавета рушила в кінець коридору до сходів, що вели на горище. Було вже дуже пізно. Весь будинок спав. Єлизавета підійшла до дверей горища і побачила замок, але не морочилася з ним, а просто одним помахом руки вибила двері й вийшла на горище, потім по даху спустилася на карниз і тепер була в двох кроках від спальні Теодофілос.

…Аріадна готувалася до сну і стояла оголена перед дзеркалом. Вона зі страхом розглядала власне тіло, вишукуючи все нові й нові зморшки на обличчі, шиї, животі. Це був вічний страх всіх східних жінок перед ранньою старістю. Раптом Аріадна почула,