Читати книгу - "Небудь-де"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Анґелус, — Дуері потягла Ричарда за рукав. — Це він! Ричарде, ходімо, — і вона побігла до сцени.
— Перепрошую, сер, — сказав Ричардові охоронець.
— Чи можу я побачити ваше запрошення? — сказав інший, непомітно, але міцно взявши Ричарда за руку. — І чи маєте ви при собі який-небудь документ?
— Ні, — сказав Ричард.
Дуері вийшла на сцену. Ричард намагався висмикнути руку й піти за нею, сподіваючись, що охоронці забудуть про нього. Вони не забували — тепер, коли він привернув їхню увагу, вони збиралися вчинити з ним так само, як і з будь-яким іншим потріпаним, немитим і трохи неголеним зайдою. Охоронець, що тримав Ричарда, стис його руку міцніше й пробурмотів:
— І не пробуй.
Дуері зупинилася на сцені, роздумуючи, як примусити охоронців відпустити Ричарда. Тоді вона зробила єдине, що спало їй на думку. Вона підійшла до мікрофона, стала навшпиньки й на повний голос закричала через розставлені в залі динаміки. Крик у неї був надзвичайний: він і без штучного посилення міг пройти крізь голову, як свердло нового дриля з насадкою для пиляння кісток. А вже посилений… Він звучав просто потойбічно.
Офіціантка впустила тацю з напоями. Голови повернулися. Долоні прикрили вуха. Усі розмови припинилися. Люди дивилися на сцену спантеличені й нажахані. І Ричард рвонув.
— Пробач, — сказав він оглушеному охоронцю, висмикуючи руку з його захвату. — Переплутав Лондони.
Він досяг сцени й схопив простягнуту ліву руку Дуері. Правицю вона поклала на Анґелус, велетенські двері собору. Поклала й відчинила.
Цього разу ніхто не впустив жодного бокала. Всі стояли занімілі, вирячені, абсолютно приголомшені — а за секунду й осліплені. Анґелус розкрився, і світло з-поза дверей осяяло кімнату. Люди прикривали очі, а тоді нерішуче розкривали їх знову і просто дивилися. В залі неначе спалахнули феєрверки. Не ті, що призначені для приміщень, дивні чахлі вогники, що тільки смердять і пирхають, і навіть не ті, що запускають у подвір'ях, а ті потужні промислові феєрверки, що злітають досить високо, щоб становити загрозу повітряному сполученню — ті, якими закінчується день в Диснейленді або ті, від яких у пожежних інспекторів концертів «Пінк Флойд» болить голова. То була мить чистої магії.
Зачарована й загіпнотизована публіка просто дивилася. Запала тиша й пролунав лише легкий видих зачудування, який видають люди, коли дивляться на феєрверки — звук захвату. А тоді неохайний юнак і бруднолиця дівчина в завеликій шкіряній куртці зайшли до середини світлової вистави й зникли. Двері зачинилися за ними. Вистава закінчилася.
І все знову стало звичайним. Гості, охорона, обслуга — всі похитали головами, і, зіштовхнувшись із чимось далеко з-поза меж свого досвіду, якось без жодного слова домовились, що нічого не сталося. Знову заграв струнний квартет.
Містер Стоктон пішов зі сцени, на ходу коротко киваючи різним знайомим. Джесика підійшла до Кларенса.
— Що тут робить охорона? — тихо спитала вона.
Згадані охоронці стояли між гостей і роззиралися довкола так, ніби й самі до пуття не знали, що тут роблять.
— Я розберуся, — завзято пообіцяв Кларенс.
Джесика кивнула. Вона оглянула вечірку і м'яко всміхнулася. Усе йшло доволі непогано.
Ричард і Дуері зайшли у світло, а тоді стало темно й прохолодно, і Ричард намагався проблимати світлові плями, що стрибали сітківкою і майже осліпили його. Примарна послідовність помаранчево-зелених спалахів почала поступово вгасати, лиш коли його очі призвичаїлися до навколишньої темряви.
Вони стояли у велетенській залі, видовбаній у скелі. Ряди чорних і вкритих іржею сталевих колон, мабуть, простягалися в темряву на багато миль. Ричард звідкись почув плескіт води у фонтані чи, може, струмку. Дуері й досі міцно тримала його за руку. Віддалік заблимав і розгорівся вогник. А тоді ще і ще — Ричард зрозумів, що то цілі ряди свічок, які спалахували одна за одною. А між свічками до них прямувала висока постать, одягнута в просте біле вбрання.
Здавалося, що та постать рухалася повільно, але насправді вона йшла дуже швидко, бо за кілька секунд вона вже стояла поруч із ними. Вона мала золотаве волосся і бліде обличчя. Зростом була не вища за Ричарда, але поруч із нею він почувався дитиною. То був не чоловік; то була не жінка. Фігура була прекрасна. Її голос був тихий. Він промовив:
— Леді Дуері, чи не так?
Дуері сказала:
— Так.
М’яка усмішка. Він кивнув головою ледь не шанобливо.
— Для мене честь нарешті зустріти тебе і твого супутника. Я ангел Ізлінтон.
Його очі були ясні й великі. Його вбрання було не білим, як спочатку подумав Ричард — воно було ніби зіткане зі світла.
Ричард ніколи не вірив в ангелів. І побий його грець, якщо він збирався почати вірити зараз. Але не вірити в щось було набагато легше, коли воно не дивиться просто на тебе й не звертається до тебе на ім’я.
— Ричарде Мейг’ю, — сказав він. — Тебе теж я дуже радий вітати в моїх покоях. — Він розвернувся. — Будь ласка, — сказав він. — Ідіть за мною.
Ричард і Дуері пішли печерами слідом за ангелом. Свічки згасали у них за спинами.
Маркіз де Карабас крокував порожнім шпиталем, а під його чорними мотоциклетними чоботами з квадратними носаками хрустіло бите скло й старі шприци. Він пройшов крізь подвійні двері, що вели до пожежних сходів. Спустився ними до підвалів шпиталю.
Далі пройшов кімнатами під будівлею, прискіпливо вибираючи, куди ступити ногою серед насипів пліснявого мотлоху. Він проминув душові й туалети, спустився сталевими сходами, пройшов вологе болотисте місце, а тоді потягнув на себе напівзгнилі дерев'яні двері й зайшов усередину. Він оглянув кімнату, в якій опинився, з чарівливою відразою запримітивши напівз’їдене кошеня й купу гострих бритв. Тоді він скинув скалки зі стільця, зручно й вигідно вмостився на ньому посеред вологого приміщення й заплющив очі.
Нарешті двері підвалу відчинилися, й усередину зайшли люди.
Маркіз де Карабас розплющив очі й позіхнув. Тоді він осяяв містера Крупа й містера Вандемара широкою усмішкою.
— Привіт, хлопці, — сказав де Карабас. — Я подумав, що настала вже пора мені спуститися й поговорити з вами особисто.
10
— Ви п’єте вино? — спитав він.
Ричард кивнув.
— Я колись випила трохи вина, — нерішуче сказала Дуері. — Батько. Він. За вечерею. Дозволив нам скуштувати.
Ангел Ізлінтон підняв пляшку, за формою подібну до графина. Ричард подумав, чи насправді ця пляшка скляна — настільки дивно вона відбивала й розкладала вогонь свічок на спектр. Мабуть, то був якийсь кристал або один суцільний діамант. Від цього здавалося, що навіть вино в ньому горить, ніби воно зроблене зі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небудь-де», після закриття браузера.