Читати книгу - "Небудь-де"

— Оті? Ну, він — новий редактор журналу «Vogue», а вона — кореспондент мистецького відділу «New York Times». А між ними, здається, Кейт Мосс…

— Ні, не ті, — сказала Джесика. — Он ті. Отам.

Кларенс глянув туди, куди було вказано.

— Гм? А, оті, — він не міг зрозуміти, як не побачив їх раніше.

— Журналісти? — сказав він без певності. — Виглядають доволі трендово. Відроджують ґранж? Я вас благаю. Може, це хтось із того реаліті-шоу…

— Я ж знаю його, — збентежено сказала Джесика. А тоді шофер містера Стоктона подзвонив з Голборна й повідомив, що вони вже майже коло Британського музею, і Ричард вискочив їй з голови, як вискакує з пальців ртуть.

— Не бачила нічого схожого? — спитав Ричард.

Дуері похитала головою й ковтнула шматок нашвидку пережованої курячої ніжки.

— Це наче грати в «Знайди голуба» на Трафальгарській площі, — сказала вона. — Ніщо з цього не здається мені Анґелусом. В сувої сказано, що я впізнаю його, коли побачу. — І вона пішла оглядати ангелів далі, проштовхнувшись між Промисловим Магнатом, Заступником Лідера Парламентської Опозиції й Найдорожчою Дівчиною За Викликом на півдні Англії.

Ричард повернувся в інший бік і зіткнувся лице в лице з Джесикою. Її волосся було високо вкладене на голові, бездоганно обрамлюючи обличчя двома завитками каштанових кучерів. Вона була дуже гарна. Вона всміхалася йому; саме усмішка його й штовхнула.

— Привіт, Джесико, — сказав він. — Як життя?

— Привіт. Ви не повірите, — сказала вона, — але мій помічник не записав назви вашої газети, містере гм.

— Газети? — спитав Ричард.

— Я сказала газети? — виправилася Джесика і мило, дзвінко засміялася над своєю обмовкою. — Журналу… телеканалу. Ви ж у ЗМІ?

— Ти прекрасно виглядаєш, Джесико, — сказав Ричард.

— Вам відомо про мене більше, ніж мені про вас, — сказала вона, пустотливо усміхаючись.

— Ти — Джесика Бартрем. Ти провідний маркетолог у «Стоктонс». Тобі двадцять шість. День народження в тебе двадцять третього квітня, а в запалі пристрасті ти часто мугикаєш пісню «Манкіз» «Я в неї вірю»[20]…

Усмішка зникла з її обличчя.

— Це що, якийсь жарт? — холодно спитала вона.

— О, і ми були заручені вісімнадцять місяців, — сказав Ричард.

Джесика нервово розтягнула губи. Певно, це справді був якийсь жарт — із тих, що начебто завжди стаються з кимось іншим, а з нею — ніколи.

— Гадаю, що знала б, якби була з кимось заручена вісімнадцять місяців, містере гм, — сказала Джесика.

— Мейг’ю, — допоміг Ричард. — Ричард Мейг’ю. Ти кинула мене, і тепер я не існую.

Джесика швидко помахала комусь в дальньому кінці зали, не дивлячись ні на кого прямо.

— Зараз підійду, — відчайдушно погукала вона й позадкувала.

— Я в неї вірю, — весело проспівав Ричард, — і не покинув би, якби й хотів…

Джесика зняла бокал шампанського з таці, що пролітала повз, і осушила його одним ковтком. У дальньому кінці зали вона побачила шофера містера Стоктона, а де був його шофер…

Вона попрямувала до дверей.

— І хто то був? — спитав Кларенс, крокуючи поруч із нею.

— Хто?

— Той таємничий персонаж.

— Не знаю, — зізналася вона. А тоді сказала: — Слухай, давай, мабуть, виклич мені охорону.

— Гаразд. А нащо?

— Просто… просто виклич та й усе, — а тоді до зали увійшов містер Стоктон, і все інше вилетіло їй з голови.

Він був неосяжний і незміримий, мов Гоґартівська[21] карикатура, неймовірно гладкий, з багатьма підборіддями й широким животом. Йому було за шістдесят; волосся сиво-сріблясте, ззаду занадто довге, тому що від цього людям ставало незручно, а містер Стоктон любив робити так, щоб людям було незручно. В порівнянні з Арнольдом Стоктоном Руперт Мердок був дрібним біржовим скнарою, а покійний Роберт Максвел — викинутим на берег китом.

Арнольд Стоктон був пітбулем, і карикатуристи часто саме так його й зображали. «Стоктонс» володіла часткою всього: супутниками, газетами, компаніями звукозапису, парками розваг, книжками, журналами, коміксами, телеканалами, кіностудіями.

— Я виступлю зараз, — сказав містер Стоктон до Джесики замість вітання, — після чого згину звідси. Повернуся іншим разом, коли тут не буде всіх цих опудал.

— Гаразд, — сказала Джесика. — Так. Промова зараз. Звісно.

І вона повела його до маленької сцени й вивела на подіум. Вона постукала нігтем по бокалу, просячи тиші. Ніхто її не почув, тож вона сказала в мікрофон:

— Перепрошую, — цього разу розмови стихли. — Леді та джентльмени. Шановні гості. Вітаємо вас у Британському музеї, — повела вона, — на влаштованій компанією «Стоктонс» виставці «Ангели над Англією». Прошу привітати людину, що стоїть за нею, нашого виконавчого директора і голову правління, містера Арнольда Стоктона.

Гості зааплодували. Жоден з них не мав сумніву щодо того, хто зібрав цю колекцію ангелів чи, коли вже казати відверто, заплатив за їхнє шампанське.

Містер Стоктон прочистив горло.

— Гаразд, — сказав він. — Говоритиму недовго. Коли я був малим, то щосуботи приходив до Британського музею, бо в цей день вхід був вільний, а грошей ми мали небагато. Але я піднімався великими музейними сходами, заходив до цієї зали й дивився на цього ангела. Здавалося, що він знав, про що я думаю.

Якраз у цю мить повернувся Кларенс у супроводі пари охоронців. Він вказав на Ричарда, що зупинився послухати промову містера Стоктона. Дуері й досі обходила експонати.

— Та ні, он той, — упівголоса наводив Кларенс охоронців. — Ні, дивіться отуди. Є? Він.

— Та менше з тим. Як і все, про що не дбають, — продовжував містер Стоктон, — він занепадав і розвалювався від тиску і напруги сучасності. Він підгнив. Зіпсувався. Так от, знадобилося до всирачки багато грошей, — він зробив паузу, щоб думка дійшла до публіки — якщо він, Арнольд Стоктон, вважав, що грошей було витрачено до всирачки, то так воно, безперечно, й було, — і десяток майстрів витратили чимало часу, реставруючи його й підмазуючи. Пізніше виставка рушить до Америки, а тоді навколо світу, щоб, можливо, надихнути якогось іншого малого халамидника без копійчини в кишені заснувати свою імперію масової інформації.

Він обвів присутніх очима. Повернувшись до Джесики, він пробурмотів:

— Що тепер робити?

Вона вказала на шнурок збоку завіси. Містер Стоктон смикнув за неї. Завіса випнулася й розкрилася, явивши очам старі двері.

У Кларенсовому куті зали знову заворушилося.

— Ні. Він, — сказав Кларенс. — Заради неба, чи ви сліпі?

Вони були схожі на двері до собору, заввишки вдвічі вищі за людський зріст і досить широкі, щоб можна було проїхати конем. В деревині дверей був вирізаний і розмальований червоним, білим і золотим неймовірний ангел. Він дивився на світ порожніми середньовічними очима. Гості вражено вдихнули, а тоді