read-books.club » Сучасна проза » Ваші пальці пахнуть ладаном 📚 - Українською

Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

192
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ваші пальці пахнуть ладаном" автора Валентин Лукіч Чемеріс. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 45 46 47 ... 155
Перейти на сторінку:
переполошеній рідні, що дівчина дуже вразлива і схильна до меланхолії. А тому їй не можна багато читати і… мріяти. І звідтоді змушували Віру взимку ходити з сестрами на ковзанку, а літом грати в теніс на зеленоградській дачі. Але не любила вона спортивні ігри! Просто терпіти їх не могла!

Вважається, що саме тоді у ній і проснулась актриса, з’явився потяг до мистецтва, бажання його збагнути. У ті роки у Москві було що послухати й почитати. Гриміли поети Брюсов і Бальмонт, Блок, Анненський, Мережковський, молода Анна Ахматова. В музичному світі – Рахманінов і Скрябін, у концертних залах звучали їхні симфонії, у Великому театрі співали Собінов і Шаляпін… Гімназистка Віра Левченко все вбирала в себе і була як ніколи щасливою: Великий і Малий театр, МХТ і Консерваторія, Історичний музей і Музей образотворчого мистецтва, Третьяковка, будинок Юргенсона, де тоді збиралася вся художня Москва… І всюди гімназистка Віра Левченко встигала, і всюди відкривала для себе світ мистецтва… Встигала і вчитися добре, і брати участь в аматорських виставах. В останніх класах гімназії вона зіграє Любу Закрутіну в триактній комедії В. Крилова «Сорванец», дівчину, характер якої, як дотепно казали, не розгладиш ніякою праскою.

Віра Левченко, дещо завжди замислена, навіть меланхолійна і майже флегматична, всіх подивувала своїм іскрометним темпераментом, несподіваною тонкою пластикою, внутрішнім ритмом, що так передавали почуття героїні.

У ті роки вона все встигала: взимку захоплювалася ковзанами, а влітку, живучи на дачі в Звенигороді, грала в теніс, відвідувала Саввіно-Сторожевський монастир, де милувалася старовинними російськими іконами, слухала, завмерши, чудовий церковний хор, молилася у храмі Христа Спасителя…

Вважається, що її (Віри Левченко) «незрівнянна сценічна майстерність зароджувалася у гімназії, в аматорських спектаклях, літературних читаннях, танцювальних виступах» – це таки так, тож дівчина завжди прекрасно почувалася у закладі г-жі Перепьолкіної.

На відміну, наприклад, від Марини Цвєтаєвої, яка мешкала неподалік у Мамонівському провулку і навчалася в тій самій гімназії, що й Віра. Але в Марини від гімназії залишилося зовсім інше враження. Від природи вона була бунтаркою – про це пише у своїх спогадах її молодша сестра Анастасія. А відтак, на одному місці не могла через свій норовистий характер довго затримуватись, із попереднього пансіону фон Дервіз вона була виключена за ту саму непокірливість, що межувала із зухвальством, за непокору та недобрий вплив, що його здійснювала на однокласниць. Але й після того як Марина опинилася в гімназії Перепьолкіної (відступати вже далі не було куди, треба було будь-що закінчувати освіту), вона й там «нудьгувала найвідчайдушнішим чином».

Але все ж таки, хоч і насилу, останню свою гімназію Марина закінчила. А втім, за начитаністю та оригінальною філософією вона була на голову вище багатьох своїх товаришок по навчанню – не кажучи вже про обдарування, де Марині не було рівних. Можливо, за це, а ще за справедливість, доброту і відчайдушну відвагу і любили її подруги. Хоча дружити з Мариною з-за її непокірливого, часом і свавільного характеру, за оту правду, що її вона запросто різала будь-кому в очі, було ой як нелегко. В тім числі й Вірі Левченко. Але тому, що з нею було нелегко дружити, з нею всі й намагалися дружити.

А загалом Віра були вдячна Марині.

– За віщо? – здивовано запитала Цвєтаєва, коли подруги якось погомоніли по душах (вже на випускному балу, власне, розлучаючись чи прощаючись, адже перед кожною слалася своя, окрема дорога). – Характер у мене – часом і мені самій на подобається. Хоча мушу з ним жити, бо іншого, кращого, не маю. Та й тобі часом од мене перепадало – каюсь. То за віщо ж ти мені вдячна?

– За те, що ти… що ти була з нами. Що ти є. Що ми разом навчалися і кілька років про що тільки не спілкувалися. А ще я вдячна тобі, Маринко, за поезію. І за твою також. Без тебе я не полюбила би поезію.

– Облиш, подруго! – Марина тупнула стрункою ногою. – Ще слово, і я… я змушена буду – застерігаю! – пустити ліричну сльозу – а таких сліз, ти ж знаєш, я просто терпіти не можу!

Сміялась – щодо ліричної сльози. А в самої у гарних її очах бриніли світлі сльозинки. Виявляється, вона, сувора і незворушлива, насправді могла й розчулюватись!

– Будемо вважати, що я з-за твоєї вини таки пустила поетичну сльозу. Хоча… Спишемо її на випускний бал, де дозволяється що завгодно. Але клянусь, у свою поезію я ніколи її не пущу! Бо я – Марина Цвєтаєва. Я люблю життя, а не сльози! Ти ж мене, сподіваюсь, знаєш?

Віра кивнула – Марину Цвєтаєву, першого поета, якого вона зустріла у своєму житті, вона й справді добре знала…

Марина Іванівна Цвєтаєва, народжена в Москві у вересні 1892 року, була всього лише на рік старша за Віру Левченко. Вони були подружками в гімназії Перепьолкіної (хоча дружити з нею було непросто, якщо взагалі можливо, в чому Віра часом сумнівалася), і різниця у віці в один рік аж ніяк не відчувалася у їхніх відносинах. Хоча Марина завжди була значно і значно старшою своїх років – у начитаності, у поглядах на життя та ще й з непростим характером. Але попри все, Вірі було з нею цікаво дружити – Марина вабила до себе і в водночас відштовхувала. Але все ж більше притягувала.

Вважається (а втім, так воно й було), що Марина за своїм походженням належала до «трудової науково-художньої інтелігенції». Її батько – син бідного сільського попа – виріс у таких злиднях, що до дванадцяти літ і чобіт в очі не бачив – босоніж бігав чи не до перших морозів, і лише тоді взував якісь шкарбуни з чужої ноги, що вже «просили каші» і в осінню мокву пропускали грязюку, а взимку сухий колючий сніг, тож ноги в малого Ванюші завжди були в тих «скороходах» мокрі, посинілі й закоцюблі.

Але – витримав, і сам собі – талантом, горбом, навчанням та старанням з природною кмітливістю проклав дорогу в життя.

Син сільського бідного попа, босоногий хлопець згодом стане відомим філологом і мистецтвознавцем, професором Московського університету, директором Рум’янцевського музею та засновником музею «изящных искусств» (нині Музей ім. Пушкіна), у під’їзді якого встановлена меморіальна дошка на честь І. В. Цвєтаєва.

Мати майбутньої поетеси була з обрусілої польсько-німецької родини, художньо обдарована, музикант, учениця Рубінштейна.

У Москві й минули дитинство, юність і молодість Марини Цвєтаєвої та ще в тихій калузькій Тарусі, а частково й за кордоном – Італія,

1 ... 45 46 47 ... 155
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваші пальці пахнуть ладаном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ваші пальці пахнуть ладаном"