Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

– Та ми в Густиню їдемо. Треба десь ніч переночувати, от я і згадав про тебе.

– Вірно згадав!

Друзі обійнялися, а тоді господар добродушно кивнув Аліє.

– І тобі добривечір, рибонько! Це ж, певно, твоя наречена, про яку я стільки гарного чув?

– Ні, ні, це… – Лукаш знітився, підбираючи слова. – Моя товаришка. Христиною звати. Маю допомогти дівчині в біді.

Ніби не було нічого образливого в словах Лукаша, але в Аліє від тих слів усередині все похололо. «Товаришка», звісно. Та хіба вона могла бодай мріяти про більше?

Але думок своїх Аліє не видала.

– Добрий вечір, пане писарю!

– Та що ти так прямо – «пане писарю»! Ти зви мене просто Степаном Чорним. Заходьмо хутенько в дім, бо ми саме вечеряємо! Уся сім’я зібралася – дочка з зятем приїхали, онуків понапривозили! У хаті місця зовсім не лишилося. Тож я вас можу, хіба що на горищі в сіні покласти. Але же… Не наречена вона тобі, кажеш? Якщо хочете – Христину на горищі, а тебе в хліву покладемо. Ночі вже холодні.

– А ти будеш почуватися зручно поруч зі мною? – звернувся до Аліє Лукаш.

– Ні, – відповіла дівчина. – Але поруч із тобою я буду почуватися безпечніше, – зробивши над собою зусилля, усміхнулася вона.

Родина Степана виявилася справді великою й дуже дружньою. Аліє було чому позаздрити, бо такого в її житті ніколи не було. Про себе дівчина розповідала мало, та й ніхто не розпитував, задовольнились поясненням Лукаша. Після того, як він звільнив дівчину від людей Агнешки, Лукаш пообіцяв супроводжувати її в монастир, щоб віддати паніматці-настоятельці останнього хрестика. Вони їхали пліч-о-пліч, і Аліє почувалася майже щасливою. А тепер, коли прийшов час вкладатися спати, дівчина не знала, чи радіти, чи боятися. Серце татарки божевільно калатало, коли вони обоє залазили на дерев’яне горище над повіткою.

Місця було мало, проте достатньо, щоб розстелити ряднину й вмоститися на різних її краях. Аліє приминала навколо себе сіно, щоб не плуталося в волоссі й не лізло в очі, а тим часом Лукаш, підклавши руку під голову й перевернувшись на бік, спостерігав за нею.

– Ти, певно, подобаєшся всім чоловікам.

– Тому що я гарненька? – серце мало не вискочило з грудей, але Аліє вдала байдужість.

Вона лише хитрувато примружила очі, вмощуючись навпроти нього й також підкладаючи руку під голову.

– Не лише тому. Ти велична й недосяжна… наче мрія.

– І що ж іще? – із цікавістю запитала Аліє.

– Ти не з тих, хто ховається по закутках, тремтячи від найменшого шуму. Я ціную відважних людей. І ще – ти щира. А таке нині рідко зустрінеш, не те, що в шляхтянки чи дочки бея, а в простої селянки.

Аліє лише посміхнулася й перевернулася на спину, ледь відвернувши голову від Лукаша. Через напівприкриті двері горища проглядались зірки, тож Аліє поспішила приховати вологий блиск в очах. Лукаш того не зрозумів.

– Вибач, якщо сказав зайве. Часом язик мені служить дурну службу, бо весь час говорю, що думаю. Як тоді… Яке право я мав просити тебе передати цього хрестика? Через мене…

– Ти мені снився, – несподівано зізналася Аліє, не відводячи очей від клаптика зоряного неба. – Ти приходив до мене й просив, щоб я приїхала до твоєї матері. Я вважала тебе мертвим і іноді плакала ночами тому, що так і не змогла тебе урятувати.

– Аліє… Ти тремтиш.

Лукаш підсунувся ближче й, поклавши руку під голову дівчини, міцно її обійняв. Аліє притиснулась до нього, неспроможна промовити й слова. Та й слова вже були не потрібні.

Зранку Лукаш прокинувся, коли сонце вже починало припікати. Аліє поруч не було, але знадвору долинав її веселий сміх.

Швиденько зібравшись, хлопець спустився на подвір’я, посеред якого був поставлений стіл, за яким уже розмістилася вся рідня полкового писаря Степана Чорного.

– …А я озиваюся: «Уласе!» А вона мені у відповідь: Я – Уляна. Ти мене сплутала з моїм братом-близнюком!..

Тепер сміялися всі присутні, доки не помітили Лукаша.

– О, а ти рання пташка, я бачу! – озвався до хлопця Степан. – А Христина нам тут небилиці всілякі розповідає. Вона, виявляється, дочка татарського бея, і звати її Аліє. Ти знав? – усе ще сміючись, сказав пан писар, але Лукаш лиш похмуро кивнув.

– Маю щось тобі сказати, – покликав він Аліє, і вони вдвох відійшли до криниці.

– Навіщо ти їм все розказуєш? Це може бути для тебе небезпечно.

– Вони мені все рівно не вірять, – розвела руками Аліє. – Утім, ти ж сам сказав, що людям подобається щирість – то що, хіба я маю приховувати, хто я?

– У розумних межах – так.

– А от ти мені краще з усією щирістю скажи, чому ти тут зі мною, а не зі своєю нареченою? Вона ж гарніша за мене. Та й багатша. І що ти робитимеш, як відведеш мене в монастир? Вона повірить, коли ти повернешся і щиро їй про все розкажеш?

– Гей! Та що з тобою зранку?

– Я поставила тобі запитання.

– Я… Я не люблю її. Це материна воля, не моя. Я… теж не спав ночами, згадуючи про тебе. Знаєш, я…

Лукаш запнувся, відводячи погляд і червоніючи.

– Я би волів прожити своє життя з тобою, – зрештою випалив він.

– Он як… – тепер Аліє відвела очі. – Ти ж мене не знаєш. Ти не знаєш, через що я пройшла, доки знайшла тебе, скільки людей через мене загинуло, скільки нещасть я принесла…

– Ми зараз снідаємо, сідлаємо коней, відвозимо хрестик твоєї мами в Густиню, а потім повертаємося сюди й граємо весілля. Згода?

Аліє мовчала, опустивши голову.

– Миколко, – гукнув Лукаш до Степанового меншого сина. – Моїм дружбою на весіллі будеш?

– Та звісно! – крикнув у відповідь Миколка. – А треба, ми й дружку до пари підшукаємо. Аби наречена була! – підморгнув він.

– То як, наречена є? – нахилився до Аліє Лукаш.

– Є, – ледь чутно промовила дівчина. – Але ми нізащо не житимемо в твоєї мами!

Лукаш посміхався. Його погляд пронизував її наскрізь, а очі горіли таким незвичайним, не баченим нею до цього часу вогнем, що Аліє кидало то в жар, то в холод, хотілося провалитися під землю й водночас – злетіти в небо. Вона не знала, куди подітися від того погляду, ніяково відводила очі, про себе жалілася на сильний вітер і запилену дорогу, хоча понад усе в світі їй хотілося отак їхати й їхати обіч одне одного, все життя, вічно…

Синці сходили вдвічі