Читати книгу - "Таємна історія"

який йому постійно влаштовував Генрі, не міг не дивувати: він сплачував усі його чеки, рахунки, квитанції, видавав на руки гроші, немовби чоловік своїй марнотратній дружині. Можливо, Банні дозволив своїй жадібності трохи пожиріти коштом Генрі, але розсердився, коли з’ясувалося, що великодушність друга має свою ціну?

Та чи правда це? Очевидно, що питання не в ціні чогось там (її наявність сумніву не підлягала), але я не був певен, що платив він саме за це. Безперечно, я пам’ятав про епізод із Джуліаном у коридорі, але то все геть інше. Ми цілий місяць мешкали з Генрі під одним дахом, але я ні на грам не зазнав жодної напруженості в стосунках, яку я в цьому випадку легко б відчув, будучи геть не схильним до такого. Я відчував їхні сильні флюїди від Френсіса, подекуди ними віяло від Джуліана. Навіть Чарльз, котрий, я знав, цікавиться жінками, інколи сторонився їх із настільки наївною, допубертатною сором’язливістю, що дехто, наприклад мій батько, витлумачив би це по-своєму й неодмінно збентежився б. Але тільки не у випадку Генрі. Тут — повний нуль, стрілка лічильника Ґейґера навіть не ворухнеться. Як на те, найбільшу приязнь він, схоже, відчував до Камілли. До неї уважно схилявся, коли вона промовляла, і найчастіше саме їй дарував свої нечисленні усмішки.

А й навіть коли б існував у Генрі не знаний мені бік (не стану цього однозначно заперечувати), чим би міг його привабити Банні? Відповідь, як на мене, категорична: нічим. Про яку привабливість могла йти мова, коли Генрі поводився, наче заледве терпів його. Банні вселяв у нього відразу буквально в усіх можливих ситуаціях, тож можете собі уявити, наскільки бридким би він йому видався особливо в цій іпостасі. Бридкішим, ніж Банні постає навіть у моїх очах. Я згоден, що Бан по-своєму красивий, але якщо підкрутити різкість і спробувати поглянути на нього крізь призму сексуальності, то все, що залишалося, — це кислі міазми сорочок, затягнутих жирком м’язів та брудних шкарпеток. Дівчатам, певно, було до цього байдуже, а от мені він здавався не еротичнішим від підстаркуватого футбольного тренера.

Мене раптово зморило. Я підвівся. Банні подивився на мене з відкритим ротом.

— Я зовсім засинаю, Бане, — проказав я. — Може, побачимося завтра.

Він кліпнув, дивлячись на мене.

— Сподіваюся, друже, тебе не звалить із ніг цей триклятий мікроб, — різко попрощався він.

— Я теж сподіваюся, — відповів я, відчуваючи до нього незбагненний жаль. — Добраніч.

Я прокинувся о шостій ранку в четвер, зібравшись трохи поготуватися до грецької мови, але не зміг знайти словник. Я все шукав і шукав, аж доки в мене все похололо всередині і я згадав, що забув його в помешканні Генрі. Його відсутність впала в очі ще під час пакування сумок, адже з іншими моїми книжками словника не виявилося. Тоді я досить ретельно, але все ж таки нашвидкуруч покопався навколо, доки зрештою не облишив це діло, заспокоївши себе можливістю завітати по нього пізніше. Так я втрапив у серйозну халепу. Перше заняття за розкладом припадало на понеділок, але ж і Джуліан задав мені чимало. Бібліотека все ще не працювала, бо там саме переводили каталоги з десяткової системи Дьюї на шифри Бібліотеки Конгресу.

Я спустився на перший поверх і набрав номер Генрі. Мені очікувано ніхто не відповів. У холі свистіли протяги, деренчали й шипіли радіатори. Утридцяте слухаючи сигнал виклику, я раптом замислився: а чому б мені самому не вибратися в Північний Гемпден і не забрати книжку? Його не було вдома — принаймні таке складалося враження, — а я мав ключ. Від Френсіса йому їхати довго. Якщо я покваплюся, то зможу встигнути за п’ятнадцять хвилин. Я повісив слухавку й побіг до парадного входу.

У ранковому прохолодному світлі квартира Генрі справляла враження спорожнілого житла, ніде біля будинку чи трохи далі по вулиці, де він потайки від усіх любив паркуватися, коли вдавав, що не вдома, не стояла його машина. Та задля певності я все ж постукав у двері. Pas de réponse[92]. Сподіваючись, що не заскочу Генрі в купальному халаті, коли він визиратиме з-за дверей своєї кімнати, я жваво повернув ключ у шпарині й зайшов усередину.

Нікого не було, але в домі панував гармидер: книжки, папери, порожні горнятка з-під кави та винні келихи. Тонкий шар пилу вкривав усі предмети навколо, а рештки хмільного трунку на дні посуду висохли до консистенції липкої багряної субстанції. На кухні давно не мили посуд, і хтось забув поставити в холодильник молоко, яке тепер уже скисло. Зазвичай Генрі міг похвалитися практично котячою охайністю, скажімо, я жодного разу не бачив, щоб він зняв пальто й не повісив його відразу в шафу. В одній із філіжанок плавала дохла муха.

Знервований, я почувався ніби на місці злочину, тому хутко шукав по всіх кімнатах, і звуки моїх кроків лунко розривали тишу. Книжка знайшлася досить швидко, вона лежала на столі в коридорі — одному з найбільш очевидних місць, де я її міг забути. «Ну як можна було її не помітити?» — дивувався я. У день, коли я вибирався, перерив усе навкруги. Може, її знайшов Генрі й залишив для мене на видному місці? Я швидко її схопив і вже був вискочив із квартири — схарапуджений, збентежений, — аж раптом поруч на столі краєм ока помітив клаптик паперу.

Почерк Генрі:

TWA 219

795 x 4

Унизу вже рукою Френсіса було дописано телефонний номер із кодом міста 617. Я взяв нотатку й уважно покрутив у руках. Її написали на звороті попередження з абонемента про прострочену книжку, на якому стояла позапозавчорашня дата.

Не знаю чому, та я поклав словник і прогулявся із запискою до телефону у вітальні. Номер був массачусетський, можливо, власне бостонський. Я поглянув на годинник і набрав номер, попрохавши оператора записати міжміський дзвінок на рахунок офісу доктора Роланда.

Пауза, два дзвінки, клацання в трубці.

— Вас вітає юридична контора Робсона Тафта на Федерал-стріт, — повідомив мені автовідповідач. — Наш комутатор зараз відключено. Будь ласка, перетелефонуйте з дев’ятої години по…

Я повісив слухавку й далі дивився на цидулку. Раптом із