Читати книгу - "Аутсайдер"

Зрештою Дулін і Ґілстрап дісталися сходів, ведучи Террі під обидва лікті. До них приєдналися Гові та Марсі. Гові крикнув щось помічникові прокурора, і ще дещо — шерифу. Через галас Ралф не розчув, що саме, але вони знову рушили з місця. Марсі потягнулася до чоловіка. Дулін її відштовхнув. Тоді хтось почав кричати «Смерть Мейтленду, смерть!», і натовп скандував цю фразу, коли Террі з ескор­том стали здійматися крутими сходами.

Погляд Ралфа знову притягнув чоловік із полотняною газетярською торбою. «ЧИТАЙ РУПОР ФЛІНТ-СІТІ» — було написано на торбі вицвілими червоними літерами, наче її лишили надворі під дощем. Чоловік, який одягнув в’язану шапку цього літнього ранку, коли температура вже сягала під вісімдесят п’ять градусів [114]. Чоловік, який зараз потягнувся по щось у своїй сумці. Раптом Ралф пригадав розмову з місіс Стенгоуп, старою пані, що бачила, як Френк Пітерсон сідає з Террі у білий фургон. «Ви певні, що бачили саме Френка Пітерсона?» — спитав він її тоді. «О так, — відповіла вона, — то був Френк Пітерсон. У Пітерсонів двоє хлопців, й обидва — руді». А чи не бачив Ралф рудого волосся, яке стирчало з-під тієї шапочки?

«Він нам газети приносив», — казала місіс Стенгоуп.

Рука Шапочки показалася з торби, і в ній була аж ніяк не газета.

Ралф потягнув повні легені повітря, одночасно тягнучись по свій «глок».

— Зброя! У НЬОГО ЗБРОЯ!

Люди навколо Оллі заверещали й порозбігалися. Помічник прокурора Ґілстрап увесь час тримав Террі під руку, та коли побачив старомодний «кольт» із довгим дулом, то відпустив, упав навпочіпки й поповз назад, мов жабеня. Шериф теж відпустив руку Террі, але для того, щоб дістати свою зброю… чи хоч спробувати. Застібка сиділа міцно, і пістолет лишився там, де й раніше.

Ралф не міг нормально прицілитись. Блондинка з «Каналу 7», і досі очманіла після удару по голові, стояла майже рівно між ним та Оллі Пітерсоном. По лівій щоці журналістки стікала кров.

— Униз, пані, лягайте! — крикнув Сабло.

Він стояв на одному коліні й тримав у правій руці свій «глок», обхопивши лівою зап’ясток.

Террі узяв дружину під пахви — скільки вистачило ланцюга наручників — і відштовхнув її геть. Саме в цю мить Оллі стрельнув блондинці поверх голови. Вона вискнула й приклала руку до, без сумніву, заглухлого вуха. Куля лишила борозну на скроні Террі, волосся злетіло вгору, а на плече костюма, який Марсі так старанно напрасовувала, порснув фонтан крові.

— Брата тобі замало було, ти й маму вбив! — закричав Оллі й знову вистрелив.

Цього разу він улучив у «камаро» на іншому боці вулиці. Молодики, що на ньому танцювали, зістрибнули та з криками побігли світ за очі.

Сабло гаснув угору сходами, схопив біляву репортерку, потягнув униз і повалився на неї тілом.

— Ралфе, Ралфе, давай! — заволав він.

Тепер Ралф чітко бачив ціль, але в момент пострілу в нього врізався роззява-утікач. І замість влучити в Оллі, куля попала в телевізійну камеру, яку тримав на плечі оператор, і розбила її вщент. Оператор упустив камеру й подався назад, затуливши руками обличчя. Між пальців струменіла кров.

— Падло! — закричав Оллі. — Убивця!

І вистрелив утретє. Террі захрипів і зробив крок назад на тротуар. Підняв свої сковані руки до підборіддя, наче йому сяйнула думка, що вимагає серйозних міркувань. Марсі продерлася до нього й обхопила руками за талію. Дулін досі смикав руків’я службового автоматичного пістолета — під застібкою. Ґілстрап біг геть по вулиці, роздвоєні поли жахливого картатого піджака хльостали йому по спині. Ралф як слід прицілився та знову вистрелив. Цього разу його ніхто не штовхнув, і чоло хлопчика зім’ялося всередину, наче його вдарили молотком. Очі повилізали із зіниць з виразом мультяшного подиву — калібр 9 мм підірвав мозок. Ноги підкосилися. Він упав на свою газетярську торбу, револьвер вислизнув із його пальців, проторохтів по двох-трьох сходинках униз і завмер.

«Тепер можна заходити, — подумав Ралф, не покидаючи стійки на постріл. — Нема проблем, усе чисто».

І тільки крик Марсі…

— Допоможіть йому хто-небудь! О Боже, прошу, допоможіть моєму чоловікові!

…нагадав йому, що більше не було потреби нікуди заходити. Сьогодні — точно, а може, й ніколи.

  4

Перша куля Оллі Пітерсона лишила тільки борозну на скроні Террі Мейтленда: кривава рана, проте поверхнева, після такої в Террі лишився б шрам та оповідка для друзів. Але третя куля пройшла крізь піджак його костюма в лівій половині грудної клітки, і сорочка під ним уже робилася багряною — з рани лилася кров.

«Влучила б у жилет, якби він не відмовився», — подумав Ралф.

Террі лежав на тротуарі з розплющеними очима. Губи ворушилися. Гові спробував присісти поруч. Ралф добряче замахнувся і відштовхнув адвоката вбік. Гові повалився на спину. Марсі чіплялася за чоловіка, бурмотіла: «Усе не так погано, Террі, ти в порядку, лишайся з нами». Ралф уперся ребром долоні в її м’які пружні груди, відштовхуючи і її. Террі Мейтленд іще був при тямі, але часу вже не лишалось.

На нього опустилася тінь — якийсь клятий оператор із якогось клятого телеканала. Юн Сабло схопив його за талію і з розмаху жбурнув геть. Ноги в оператора затремтіли, заплутались, і він повалився долі, тримаючи догори камеру, щоб не розбити.

— Террі, — мовив Ралф, дивлячись, як краплі поту з його власного чола падають униз, на обличчя Террі, і змішуються з кров’ю від рани на голові. — Террі, ти зараз помреш. Розумієш? Він тебе підстрелив, і добре так підстрелив. Ти зараз помреш.

— Ні! — вискнула Марсі. — Ні, він не помре! Дівчатам потрібен татко! Він не може!

Вона намагалась пробитися до чоловіка, і цього разу Алек Пеллі, блідий і похмурий, узявся її тримати. Гові опустився на коліна, але втручатися не намагався.

— Куди… стрелив?

— У груди, Террі. У серце або просто над серцем. Ти маєш зробити передсмертну заяву, окей? Ти маєш мені ска­зати, що вбив Френка Пітерсона. Це останній шанс очистити совість.

Террі всміхнувся, і з кутика рота потекла тонка цівочка крові.

— Та це не я вбив, — сказав він голосом тихим, трохи гучнішим за шепіт, проте ясним і чітким. — Не я, то скажи мені, Ралфе… як… очистиш свою?

Він заплющив очі, та насилу розплющив знову. Секунду чи дві там щось було. Потім зникло. Ралф підніс до рота Террі пальці. Нічого.

Він повернув голову, щоб поглянути на Марсі Мейтленд. Це було важко, голова наче важила тисячу фунтів.

— Мені шкода, — сказав він. — Твій чоловік помер.

— Якби він одягнув того жилета… — скорботно мовив шериф і похитав головою.

Новоспечена вдова зі зневірою глянула на Дуліна, але накинулася саме на Ралфа, лишивши Алека Пеллі з єдиним обривком блузи в лівій руці.

— Це ти винен! Якби ти не арештував його напоказ, то ці люди нізащо б сюди не прийшли! Ти з таким же успіхом міг сам його пристрелити!

Ралф дозволив їй раз уп’ясти нігті в ліву щоку, а вже потім схопив за зап’ястки. Дозволив пустити собі кров, може, тому, що заслужив… і може, ніякого «може».

— Марсі, — сказав він. — Стріляв брат Френка Пітерсона, і він сюди