Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

Я міг би розповісти інспекторові Слеку про всі етапи міркувань, що привели мене до того конкретного місця, але він уже домігся звичайного результату нашого з ним спілкування – роздратував мене. Я не сказав нічого.

– Отже, – сказав інспектор Слек, дивлячись на валізу з неприязню і вдаваною байдужістю, – я думаю, нам слід подивитися, що там заховано всередині.

Він приніс із собою набір різних ключів та шматків дроту. Замок був простий і дешевий. Через кілька секунд валізу було відкрито.

Я не знаю, що ми сподівалися там знайти – либонь, щось дуже сенсаційне, я так думаю. Але першою річчю, яку ми там побачили, був засмальцьований шарф. Інспектор витяг його з валізи. Потім він дістав злиняле й зношене, колись синє пальто. За ним – картатий кашкет.

– Ну й ганчір’я, – кинув інспектор.

Ще там були черевики зі стертими підборами, а на самому дні лежав пакунок, загорнутий у газету.

– Якась модна сорочка, думаю, – сказав інспектор гірким розчарованим голосом, розірвавши газету.

Через мить від подиву йому перехопило подих.

Бо в пакунку були кілька досить скромних срібних дрібничок і кругла таріль із того самого металу.

Міс Марпл скрикнула – вона знала цей сервіз.

– Сервіз для прянощів! – вигукнула вона. – Сервіз для прянощів і таріль Карла Другого. Ви коли-небудь чули про таку річ?

Інспектор густо почервонів.

– Отже, ідеться про звичайне пограбування, – промурмотів він. – Але я дечого не можу зрозуміти. Ніхто не заявляв про вкрадені речі.

– Можливо, вони ще не виявили пропажі, – припустив я. – Я думаю, ці коштовні речі не застосовувалися за своїм прямим призначенням. Полковник Протеро, либонь, тримав їх у замкненому сейфі.

– Я мушу розслідувати цю справу, – сказав інспектор. – Зараз же я піду до Старої Садиби. Отже, ось чому доктор Стоун накивав звідси п’ятами. Позаяк тут виник переполох через убивство та супутні події, він боявся, що ми розкриємо причину його перебування тут. Поліція могла зробити обшук серед його приватних речей. Тому він доручив дівчині заховати крадене в лісі разом з одягом, який міг придатися йому для перевдягання. Він хотів повернутися потай і забрати цю валізу десь уночі, а вона тим часом мала залишатися тут для відведення очей. Та, можливо, йому й пощастило, що його зловили на крадіжці. Тепер від нього відпадає підозра у вбивстві. Він до цього непричетний. Він грав у зовсім іншу гру.

Інспектор Слек запхав знайдене у валізу й пішов, відмовившись від келишка хересу, який запропонувала йому міс Марпл.

– Ну що ж, цю таємницю прояснено, – сказав я, зітхнувши. – Слек каже цілковиту правду: немає жодних підстав запідозрювати Стоуна у вбивстві. Його дивна поведінка знайшла цілком задовільне пояснення.

– Таке враження справді складається, – сказала міс Марпл. – Хоч ніколи не можна бути цілком упевненим. Чи ви вважаєте, що можна?

– У нього цілком відсутній мотив, – нагадав я. – Він здобув те, задля чого сюди приїхав, і накивав п’ятами.

– Так то воно, так…

Вона вочевидь не була цілком задоволена, і я подивився на неї з певною цікавістю. Вона поквапилася відповісти на мій запитливий погляд, заходившись просити пробачення у своїй дивній манері:

– Я, звичайно ж, помиляюся, у цьому немає сумніву. Я така тупа в цих речах. Але в мене щойно виникла одна думка. Я хочу сказати, цей срібний таріль, певно, коштує дуже дорого, чи не так?

– Такий таріль одного дня було продано більш як за тисячу фунтів, якщо я правильно пам’ятаю.

– Я хочу сказати – це ж не ціна металу?

– Ні, йдеться про ціну, яку такі речі мають для колекціонерів, для знавців.

– Саме про це я й подумала. Продаж таких речей буває не так легко організувати або, навіть якщо його вже підготовлено, він може відбутися лише в глибокій таємниці. Тобто якщо про крадіжку вже стало відомо й піднято тривогу, то вкрадені речі взагалі не можна виставляти на ринок.

– Я не зовсім розумію, чому ви про це говорите, – сказав я.

– Я розумію, що викладаю свою думку погано. – Вона ще більше захвилювалася й ще енергійніше стала вибачатися. – Мені здається, такі речі не можна красти, так би мовити, у звичайному розумінні. Найліпший спосіб такої крадіжки – це замінити їх копіями. У такому разі їхнє зникнення протягом певного часу залишиться непоміченим.

– Це надзвичайно цікава думка, – погодився я.

– Інакше просто неможливо вкрасти щось дуже цінне й дуже відоме, ви згодні зі мною? А якщо так, то ви правильно кажете – після того, як підміну зроблено, немає жодного сенсу вбивати полковника Протеро – навпаки…

– Справді, саме так я і сказав, – підтвердив я.

– Так, але я подумала… Я, звичайно, не знаю… І полковник Протеро часто хвалився, що він зробить те або те, перш ніж його робив, а іноді й узагалі не робив, але він сказав…

– Так?

– Що хоче оцінити всі свої речі… І викликати з цією метою чоловіка з Лондона… Не для складання заповіту, ні, це робиться по тому, як людина помре, а про всяк випадок. Хтось йому сказав, що таке варто зробити. Він багато говорив про те, як важливо зробити таку оцінку. Звичайно, я не знаю, чи він домовився з оцінювачем, але якщо домовився…

– Я розумію вас… – повільно проказав я.

– Звичайно, якби експерт побачив срібло, він би відразу зрозумів, що воно штучне, а полковник Протеро міг би пригадати, що недавно показував свій сервіз докторові Стоуну, і цілком можливо, що саме тоді він і зробив підміну, – спритність рук, так, здається, це називають. І тоді всі його хитрощі та зусилля пішли б прахом.

– Я зрозумів вашу думку, – сказав я. – Нам ліпше з’ясувати це негайно.

Я знову підійшов до телефону. Через кілька хвилин я сконтактувався зі Старою Садибою і розмовляв з Анною Протеро.

– Ні, у мене немає нічого такого важливого. Інспектор уже у вас? Ні? То він уже в дорозі до вас. Місіс Протеро, ви можете мені сказати, чи майно Старої Садиби було оцінене? Що ви кажете?

Вона відповіла на моє запитання відразу і чітко. Я подякував їй, поклав слухавку й обернувся до міс Марпл.

– Усе цілком очевидно. Полковник Протеро домовився з фахівцем із Лондона, щоб той приїхав до Старої Садиби в понеділок, – завтра, – щоб зробити повну оцінку майна. Через смерть полковника цю справу відклали на потім.

– Отже, мотив був, – лагідно сказала міс Марпл.

– Мотив, так. Але мотиву мало. Ви забуваєте, що коли пролунав постріл, доктор Стоун саме приєднався до інших або переступав через перелаз, прямуючи до них.

– Так, – замислено промовила міс Марпл. – Отже, це вилучає його з гри.

Розділ двадцять четвертий

Коли я повернувся додому, то знайшов у своєму кабінеті Госа, який на мене чекав. Він схвильовано ходив туди-сюди, і коли я увійшов до кімнати, смикнувся, наче його підстрелили.

– Пробачте мені, – сказав він, витираючи лоба. – Мої нерви останнім часом розпадаються на шматки.

– Мій дорогий чоловіче, – сказав я, – я раджу вам поїхати звідси, вам потрібна переміна. Ви зовсім зламаєтеся, а це нікому не потрібно.

– Я не можу покинути свій пост. Ні,