Читати книгу - "Чи це людина"

працю. Немало було робітників, які працювали поблизу концтаборів або навіть безпосередньо в них. Численні університетські професори працювали у заснованих Гіммлером центрах медичних досліджень, а багато лікарів з державних та приватних установ співпрацювали з професійними вбивцями. Значне число військовослужбовців військової авіації було переведене у підпорядкування СС, і вони теж, мабуть, були в курсі того, що діялося. Немало було й старших армійських офіцерів, які знали про масові вбивства російських військовополонених у концтаборах, як і немало було солдатів та службовців військової поліції, які мали б точно знати, які страхітливі жахіття кояться у таборах, у ґетто, у містах та селах окупованих на Сході територій. Чи хоча б одне з цих тверджень неправдиве?

На мою думку, жодне з цих тверджень не є неправдивим, але для повноти картини до них треба додати ще одне: попри низку можливостей здобути інформацію, більшість німців нічого не знали, тому що не хотіли знати, а навіть тому що хотіли не знати. Звісно, це правда, що державний тероризм — напрочуд сильна зброя, якій дуже важко опиратися; але правдою є і те, що німецький народ у своїй цілості опиратися навіть не пробував. У гітлерівській Німеччині був поширений особливий етикет: той, хто знав, той мовчав, хто не знав, той не питав, а тому, хто питав, не відповідали. Таким способом пересічний німецький громадянин здобував і захищав своє незнання, яке здавалося йому достатнім виправданням його підтримки нацизму — затуливши собі рот, очі і вуха, він створював собі ілюзію, що не знає про те, що діється перед його дверми, а отже, не є співучасником.

Дізнаватися і розповідати іншим було способом (по суті, не таким вже й небезпечним) дистанціюватися від нацизму; гадаю, що німецький народ у своїй цілості до цього способу не вдавався, і якраз в цьому я вбачаю його глибоку провину.

3. Чи було таке, щоб в’язні тікали з концтаборів? Яка причина того, що не було масових повстань?

Ці питання належать до тих, які ставлять мені найчастіше, а отже, мабуть, вони зумовлені якоюсь особливо важливою цікавістю або потребою. Я тлумачу це оптимістично: нинішня молодь відчуває свободу як благо, від якого в жодному разі не можна відмовлятися, а тому для них ідея ув’язнення безпосередньо пов’язана з ідеєю втечі або повстання. Зрештою, у військових статутах багатьох країн справді вказано, що військовополонений зобов’язаний намагатися звільнитися будь-яким способом, щоб знову зайняти своє місце в бойових лавах, а згідно з Гаазькою конвенцією, спроба втечі не повинна каратися. Поняття втечі як морального обов’язку неодноразово повторюється в романтичній літературі (пам’ятаєте графа Монте-Крісто?), у популярній літературі та в кінематографі, де неслушно (а може навіть і слушно) ув’язнений герой завжди намагається втекти, навіть за дуже неправдоподібних обставин, і його спроба завжди увінчується успіхом.

Це, мабуть, добре, що становище в’язня, його несвобода відчувається як щось неправильне, ненормальне — щось ніби хвороба, яку слід вилікувати втечею або бунтом. Проте, на жаль, картина ця має дуже мало спільного з тим, що насправді діялося в концентраційних таборах.

Тих в’язнів, які намагалися втекти, приміром, з Аушвіца, було лиш кілька сотень, а тих, кому це вдалося — кілька десятків. Тікати було важко і надзвичайно небезпечно; в’язні були не тільки деморалізовані, але й ослаблені голодом та знущаннями, у них були голені голови, смугасте вбрання, яке відразу можна впізнати, дерев’яні черевики, які не дозволяли йти швидко і тихо; вони не мали грошей і здебільшого не знали польської, якою розмовляли місцеві, не мали знайомих у тих місцях, у географії яких вони, зрештою, теж не орієнтувалися. Крім того, щоб запобігти втечам, застосовували жорстокі репресії: того, кого спіймали, прилюдно вішали на аппельпляці, часто після жахливих катувань; коли втечу виявляли, друзів утеклого заморювали до смерті голодом у карцерах як його спільників, а цілий барак примушували стояти на ногах протягом двадцяти чотирьох годин; іноді арештовували і вивозили в концтабір також батьків «винного».

Есесівці, які вбивали в’язня, що пробував тікати, діставали в нагороду відпустку; тому часто траплялося, що якийсь есесівець стріляв у в’язня, який не мав жодного наміру тікати, тільки з метою отримати цю нагороду. Цей факт штучно збільшує офіційне число спроб втечі, зареєстроване в статистиці; як я вже говорив, реальна кількість таких спроб була дуже невелика. У такій ситуації з таборів в Аушвіці успішно втекло тільки кілька в’язнів-поляків, «арійців» (тобто, у тодішній термінології, неєвреїв), які жили неподалік від концтабору, а отже, ті, хто мав куди податися і кого могло б захистити населення. В інших таборах становище було аналогічним.

Що стосується відсутності бунту, то справа тут виглядає трохи по-іншому. Насамперед треба пам’ятати, що в деяких концтаборах справді були повстання: у Треблінці, у Собіборі, а також у Біркенау, одному з таборів, підпорядкованому Аушвіцу. Чисельно вони були не дуже значними; як і аналогічне повстання у Варшавському ґетто, вони радше були прикладами надзвичайної моральної сили. У всіх випадках їх планували і ними керували так чи інакше привілейовані в’язні, які були в кращому фізичному і моральному стані, ніж звичайні в’язні. Це не повинно дивувати: те, що бунтують саме ті, хто менше страждає, тільки на перший погляд здається парадоксальним. І поза концтаборами теж люмпен-пролетаріат рідко за щось бореться. Люди, перетворені на ганчірки, не бунтують.

У таборах для політичних в’язнів або там, де вони переважали, безцінним виявився їхній досвід конспіративної роботи, і часто там розгорталася діяльність, спрямована не так на організацію відкритих повстань, як на досить ефективний захист в’язнів. Залежно від концтабору і від періоду, їм вдавалося, наприклад, шантажувати або підкуповувати есесівців, стримуючи їх безмежну сваволю, саботувати німецьку воєнну промисловість, організовувати втечі, зв’язуватися через радіо з союзниками, передаючи їм інформацію про жахливі умови в концтаборах, покращувати ставлення до хворих, заміняючи лікарів-есесівців лікарями-в’язнями, «скеровувати» селекції, посилаючи на смерть шпигунів і зрадників та рятуючи тих в’язнів, виживання яких з якоїсь причини було особливо важливим, готуватися до опору, включно з військовими діями, у тому разі, якщо з наближенням фронту нацисти вирішать (як вони справді часто робили) повністю ліквідувати табір.

У тих таборах, де переважали євреї, як це було у зоні Аушвіца, організовувати і активний, і пасивний захист було особливо складно. Тут в’язні загалом були позбавлені будь-якого організаційного чи військового досвіду; їх привозили зі всіх країн Європи, вони розмовляли різними мовами, а тому не могли порозумітися між собою; а насамперед вони були ще голодніші, слабші і стомленіші за інших, бо умови їхнього життя були суворіші, а часто вони вже мали за собою довгий період голодування, переслідування та приниження в ґетто. Наслідком цього було також те, що їхнє перебування в концтаборі було трагічно коротким, вони становили плинну масу, яку постійно проріджувала смерть і яка оновлювалася через безперервне прибування нових ешелонів. Цілком зрозуміло, що серед такого нестабільного і ослабленого до краю людського контингенту паросткам бунту прорости було нелегко.

Можна замислитись над тим, чому не бунтували ті в’язні, яких тільки-но привезли і які цілими годинами (а іноді днями!) чекали, коли їх поведуть у газові камери. Крім уже сказаного, мушу тут додати, що для цієї операції колективного умертвляння німці випрацювали по-диявольськи хитру