Читати книгу - "Чи це людина"

і гнучку стратегію. У більшості випадків новоприбулі не знали, що їх чекає; до них ставилися з холодною діловитістю, але без брутальності, їм веліли роздягтися «щоб іти в душ», іноді їм давали рушник і мило, а після миття обіцяли гарячу каву. Адже газові камери були замасковані під душові з трубами, кранами, роздягальнями, вішаками, лавками тощо. А коли в’язні якимось чином давали зрозуміти, що вони знають або підозрюють про свою неминучу долю, есесівці та їхні помічники починали раптом поводитись брутально, кричати, погрожувати, лупцювати в’язнів, стріляти і нацьковувати на цих розгублених людей у відчаї, змучених п’ятьма або десятьма днями подорожі у запечатаних вагонах, своїх собак, натренованих полювати на людей.

У такій ситуації абсурдним і образливим здається твердження, яке іноді висловлюють, нібито євреї не бунтували через легкодухість. Не бунтував ніхто. Достатньо згадати, що газові камери в Аушвіці випробовували на групі з трьохсот російських військовополонених, молодих, з військовим вишколом, політично підкованих і не обтяжених присутністю жінок та дітей; вони теж не бунтували.

Я б хотів, врешті, додати ще одне міркування. Свідомість того, що гніту слід не підкорятися, а опиратися, була не дуже поширена у фашистській Європі, а особливо слабка вона була в Італії. Вона була властива обмеженому колу політично активних людей, але фашизм та нацизм їх ізолював, виганяв, залякував або навіть знищував — не варто забувати, що першими жертвами німецьких концтаборів, яких було сотні тисяч, були якраз кадри антинацистських політичних партій. Коли вони перестали впливати на ситуацію, бажання народу чинити опір і організовуватися для цього відродилося набагато пізніше, насамперед завдяки внескові європейських комуністичних партій, які кинулися на боротьбу з нацизмом після того, як у червні 1941 року Німеччина несподівано напала на Радянський Союз, порушивши договір Ріббентропа-Молотова, укладений у вересні  [76] 1939 року. На закінчення слід сказати, що докоряти в’язням, що вони не повставали, означає, крім всього іншого, допускатися помилки в історичній перспективі — тобто, вимагати від них тієї політичної свідомості, яка нині є надбанням майже всіх, але яка тоді була властива тільки еліті.

4. Чи приїздили ви в Аушвіц після визволення?

Я був в Аушвіці у 1965 році з нагоди церемонії вшанування річниці звільнення таборів. Як я вже згадував у своїх книжках, Аушвіцька імперія концтаборів складалася не з одного табору, а десь з сорока; сам Аушвіцький концтабір розташувався на околиці однойменного містечка (Освєнцім польською), він міг вмістити приблизно двадцять тисяч в’язнів і був, так би мовити, адміністративним центром цілого комплексу. Крім того, був ще концтабір (чи точніше група концтаборів — від трьох до п’яти, залежно від періоду) у Біркенау, який вміщав максимально шістдесят тисяч в’язнів, з яких сорок тисяч жінок, і в якому працювали газові камери та печі крематоріїв; і, врешті, була ще певна кількість, різна в різні періоди, таборів праці, які іноді були розташовані за сотні кілометрів від «столиці»; мій табір, званий Моновіц, був найбільшим з них, він вміщав до дванадцяти тисяч в’язнів. Він був розташований приблизно за сім кілометрів східніше від Аушвіца. Уся ця зона тепер належить до польської території.

Особливого враження відвідини центрального табору на мене не справили — польський уряд перетворив його на щось на кшталт національного меморіалу; бараки почистили і пофарбували, посадили дерева і клумби. Там є музей, де виставлені страхітливі реліквії: тонни людського волосся, сотні тисяч окулярів, гребінців, помазків, ляльок, дитячого взуття; та все ж це музей, тобто щось статичне, штучно упорядковане. Цілий табір здався мені музеєм. Щодо мого концтабору, то його більше нема; фабрика каучуку, біля якої він був розташований, тепер належить полякам і настільки виросла, що зайняла всю його територію.

Натомість велике сум’яття охопило мене, коли я потрапив у табір у Біркенау, якого я ніколи не бачив, коли був в’язнем. Тут не змінилося нічого: тоді там було болото і тепер там болото або ж задушлива літня пилюка; бараки (ті, які не згоріли, коли тут проходив фронт) залишилися такими, як були, — низькими, брудними, спорудженими з нерівних дощок, з земляною підлогою; там нема нар, а лиш голі дошки аж до стелі. Тут нічого не прикрашали. Зі мною була моя знайома Джуліана Тедескі, яка була ув’язнена в Біркенау. Вона показала мені дошки 1,80 на 2 метри — на кожній з них спало до дев’яти жінок. Вона також звернула мою увагу на те, що з віконця видно руїни крематорію; у ті часи було помітно полум’я на верхівці комина. Вона спитала тоді старожилок: «Що це за вогонь?», і їй відповіли: «Це ми там горимо».

Супроти сумних спогадів, які навіюють ці місця, кожен з нас, тих, хто вижив, поводиться по-іншому, але можна виділити дві типові категорії. До першої категорії належать ті, хто відмовляється сюди приїздити або взагалі говорити на цю тему; ті, що хотіли б забути, але не можуть, і їх мучать страхіття; і ті, хто, натомість, все забув, стер з пам’яті і розпочав життя з нуля. Я помітив, що загалом все це люди, які опинилися в концтаборі «через нещасливу випадковість», тобто не маючи певних політичних поглядів; для них страждання ці були травматичним досвідом, позбавленим для них значення, який нічому їх не навчив, як нещасний випадок або хвороба — спогад про нього є для них чимось стороннім, болісним чужорідним тілом, яке вторглося в їхнє життя, і вони намагалися (або досі намагаються) позбутися його. Натомість друга категорія складається з колишніх «політичних» в’язнів і взагалі людей з певним політичним світоглядом, з релігійними поглядами або ж обдарованих великою моральною свідомістю. Для таких людей пам’ять є обов’язком; вони не хочуть забувати, а насамперед не хочуть, щоб про це забув світ, бо вони зрозуміли, що досвід їхній не був позбавлений сенсу, що концтабори не були якоюсь випадковістю, якимось непередбаченим явищем в Історії.

Нацистські концтабори були вершиною, вінцем фашизму в Європі, його найпотворнішим проявом; але фашизм існував ще до Гітлера та Муссоліні, і він вижив, у явних чи прихованих формах, після поразки у Другій світовій війні. Повсюди у світі, де починають заперечувати фундаментальні права Людини та рівність між людьми, відбувається скочування до системи концтаборів, а це шлях, на якому важко зупинитися. Я знаю багатьох колишніх в’язнів, котрі добре зрозуміли, яку страшну науку містить їхній досвід, і котрі щороку приїздять у «свій» табір, привозячи зі собою на прощу молодь; я й сам охоче робив би це, якби мені дозволяв час і якби я не знав, що досягну тієї ж мети, пишучи книжки і коментуючи їх перед молоддю.

5. Чому Ви говорите тільки про німецькі концтабори, а не також про табори російські?

Як я вже писав, відповідаючи на перше запитання, я волію виконувати роль свідка, а не судді — я хочу свідчити про те, чого я зазнав і що бачив сам. Мої книжки не є книжками з історії; пишучи їх, я суворо обмежувався до опису подій, які я досвідчив особисто, виключивши те, про що я дізнався пізніше з книжок або газет. Ви, можливо, помітили, приміром, що я не наводив цифр знищених в Аушвіці, ані не описував детально газових камер та крематоріїв — я не знав всього цього,