Читати книгу - "Чи це людина"

2. Чи німці про це знали? А союзники знали? Хіба це можливо, щоб у серці Європи здійснювався геноцид, знищення мільйонів людських життів, а ніхто про це нічого не знав?

Світ, в якому живемо нині ми, західні люди, має численні і дуже серйозні дефекти та небезпеки, але порівняно з учорашнім світом, світ цей має ту велетенську перевагу, що всі можуть відразу все дізнатися про все. Інформація нині є «четвертою владою», журналісти і коментатори принаймні теоретично мають всюди вільний доступ, ніхто не може їх зупинити, вигнати ані примусити мовчати. Тепер все легко: якщо хочеш, можеш слухати радіо своєї чи будь-якої іншої країни; можеш піти в кіоск і вибрати будь-яку газету, яку хочеш — італійську будь-якого спрямування, американську чи радянську, і при цьому матимеш цілий спектр до вибору; можеш купувати будь-які книжки, які хочеш, не ризикуючи бути звинуваченим в «антиіталійській діяльності» чи накликати на себе обшук в домі, здійснений політичною поліцією. Звісно, уникнути всіх обмежень та обумовленостей нелегко, але принаймні можна вибрати собі обумовленість за своїм бажанням.

В авторитарній державі все по-іншому. Там є одна-єдина Істина, проголошена згори; газети всі однакові, усі вони повторюють ту саму єдину істину; це ж саме роблять радіостанції, а радіо інших країн слухати не можеш, бо, по-перше, це злочин, і ти ризикуєш опинитися у в’язниці, а по-друге, передавачі твоєї країни випромінюють на відповідних довжинах хвиль радіоперешкоди, які накладаються на чужоземне мовлення і заважають його слухати. Що стосується книжок, то видаються і перекладаються тільки ті, які до вподоби Державі; інші мусиш купувати за кордоном і з ризиком ввозити у свою країну, бо вони вважаються небезпечнішими від наркотиків та вибухівки, і якщо на кордоні їх у тебе знайдуть, їх конфіскують, а тебе покарають. Небажані книжки, або ті, які перестали бути бажаними, у попередні епохи прилюдно палили на площах. Так було в Італії між 1924 та 1945 роками; так було в націонал-соціалістській Німеччині, так є в багатьох країнах, до яких, на жаль, треба зарахувати і Радянський Союз, який так героїчно воював проти фашизму. В авторитарній Державі законним вважається змінювати правду, переписувати заднім числом Історію, перекручувати інформацію, замовчувати правдиві новини і поширювати неправдиві — замість інформування приходить пропаганда. Адже в такій країні ти — не громадянин, який має права, а підданий, і як такий, ти є боржником Держави (і диктатора, що її уособлює), якій ти винен фанатичну відданість і рабський послух.

Зрозуміло, що в таких умовах стає можливо (хоч і не завжди легко, бо дуже нелегко чинити таке глибоке насильство над людською природою) знищувати навіть дуже великі фрагменти дійсності. У фашистській Італії впродовж кількох місяців усіх примусили забути про вбивство депутата-соціаліста Маттеотті, успішно здійснене фашистами; ще вправнішим за Муссоліні у цьому ділі контролювання та приховування правди проявив себе Гітлер разом зі своїм міністром пропаганди Йозефом Ґеббельсом.

Проте приховати від німецького народу існування величезної машини концентраційних таборів було неможливо, та й, зрештою (з погляду нацистів), навіть небажано. Однією з цілей нацизму було створити і підтримувати в країні атмосферу невизначеного страху — тому народ повинен був знати, що чинити Гітлерові опір надзвичайно небезпечно. Адже вже починаючи з перших місяців нацизму в концтаборах ув’язнили сотні тисяч німців: комуністів, соціал-демократів, лібералів, євреїв, протестантів, католиків, і про це знала вся країна, і всі знали, що в концтаборах в’язні страждають і гинуть.

Попри це, дуже багато німців справді не знали найжорстокіших подробиць того, що діялося пізніше в концтаборах: про методичне знищення мільйонів людей, поставлене на промислову основу, про камери з отруйним газом та печі крематоріїв, про огидне грабування трупів — усього цього ніхто не повинен був знати, і про це справді аж до кінця війни знало досить мало людей. Щоб тримати це в таємниці, крім інших запобіжних заходів, в офіційній мові вживалися тільки обережні й цинічні евфемізми: писали не «винищення», а «остаточне вирішення», не «депортація», а «переселення», не «вбивство газом», а «спеціальна обробка» і так далі. Гітлер небезпідставно боявся, що поширення вісток про такі страшні речі могло б підірвати сліпу віру, яку живила до нього країна, і моральний дух військ на фронті; крім того, якби про це прознали союзники, вони могли б використати це як аргумент у своїй пропаганді; що, зрештою і сталося, але якраз через безмірність жахів, що коїлися в концтаборах, загал людей у них не повірив, хоч про них не раз говорило союзницьке радіо.

Найпереконливішу картину тодішньої ситуації в Німеччині я знайшов у книжці «Der SS Staat» (Есесівська держава) Ойґена Коґона, колишнього в’язня Бухенвальда, а відтак професора політичних наук у Мюнхенському університеті:

Що знали німці про концентраційні табори? Крім самого їхнього існування, майже нічого, і навіть нині вони знають про це небагато. Нема сумніву, що метод засекречення подробиць терористичного режиму, який спричиняв невизначений, а тому набагато сильніший страх, виявився ефективним. Як я вже говорив деінде, навіть багато функціонерів гестапо не знали, що діялося в концтаборах, куди вони відправляли своїх в’язнів; більшість самих в’язнів мали дуже слабке уявлення про те, як функціонував їхній табір і які методи в ньому застосовувалися. Звідки міг знати про це німецький народ? Той, хто туди потрапляв, опинявся перед незмірним, цілковито новим для нього світом — і це найкраще показує силу та ефективність секретності.

Проте… проте не було жодного німця, який би не знав про існування таборів або вважав їх будинками відпочинку. Мало хто з німців не мав у таборі якогось родича чи знайомого, або принаймні не знав, що того чи того туди відправили. Усі німці були свідками багатогранного варварства антисемітизму; чимало з них бачили — байдуже, з цікавістю, з відразою, а може, зі зловтіхою — як горять синагоги або як принижують євреїв та єврейок, примушуючи їх стояти навколішках у вуличному болоті. Немало німців дещо дізнавалися з іноземних радіопередач, а багато хто вступав у контакт з в’язнями, які працювали поза концтаборами. Багатьом німцям трапилося побачити жалюгідні юрби ув’язнених на вулицях або на вокзалах; в одному з обіжників, датованому 9 листопада 1941 року і адресованому шефом поліції та служби безпеки всім (…) відділкам поліції та начальникам концтаборів, читаємо: «Зокрема було відзначено, що під час піших переміщень, приміром, з вокзалу до табору, досить значна кількість в’язнів падає на вулиці мертвими або зомлілими від виснаження… неможливо запобігти тому, щоб про подібні речі дізналося населення». Жоден німець не міг не знати, що в’язниці переповнені і що в цілій країні постійно відбуваються страти; тисячі суддів та поліційних службовців, адвокатів, священиків та соціальних працівників загалом знали, що становище дуже серйозне. Багато підприємців, які мали стосунки з есесівцями із таборів, куди вони здійснювали постачання, промисловців, які подавали в адміністративно-економічні служби СС заявки на потребу в робітниках-рабах, та службовців бюро працевлаштування знали про те, що багато великих фірм використовують рабську