read-books.club » Любовне фентезі » Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск 📚 - Українською

Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

83
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Потраплянка для Нортундця" автора Анжеліка Вереск. Жанр книги: Любовне фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 46 47
Перейти на сторінку:

Я раптом згадала, що у хлопця моєї сусідки зріст майже як у Ґлейва. Ну, трохи нижчий, зате він постійно залишає в неї речі. А сама сусідка — тьолка з поняттями: якщо сказати, що ми з одногрупниками знімаємо короткометражку про варвара — точно не відмовить.

— Сиди тут і нічого не чіпай, — суворо сказала я. — Я швидко.
 

Глейв із підозрою кивнув. Поки я копирсалась у телефоні, строчачи повідомлення сусідці, він почав озиратися. Його погляд зупинився на дивному предметі з круглими блискучими плитами.


— Що це за вівтар із чорними дисками? — запитав він, нахиляючись.


— Не чіпай! Це плита. Ми на ній їжу готуємо. Електрика. Магія XXI століття.


Але, звісно ж, послухати він не подумав. Глейв натиснув одну з кнопок — вона спалахнула червоним. Я в паніці кинулася до нього, бо він уже навис над плитою, ніби збирався понюхати полум’я. Як дитина, яка вперше бачить вогонь.


— РУКИ! Хочеш залишитися без брів? — заверещала я, відтягуючи його.


Він ледь не спіткнувся, але я встигла схопити його за груди. Обличчя його відбивало суміш шоку й обурення.


— Це... живе?


— Ні, але гаряче. Як ти, коли злишся. І так само безглуздо з ним сперечатися. Не чіпай. НІ-ЧО-ГО.
Він насупився. А я хихикнула. Це навіть було... мило.


Сусідка відповіла. Я миттю вистрибнула за одягом: джинси, сорочка, черевики. Вона, звісно, засипала мене питаннями, але я віджартувалась.
Повернувшись, застала Глейва біля вікна. Він дивився на вулицю з виразом фатального здивування.


— Ось, — сказала я, показуючи здобич. — Твоя маскування. Вперед, до кімнати.


Він зайшов до моєї спальні. Я за ним. І тут мене наче струмом вдарило — на підлозі шкарпетки, на стільці джинси, з полиці звисає ліфчик. Мамцю. Безлад, як у душі під час сесії.


Глейв окинув кімнату поглядом, і я вже приготувалася до якоїсь іронічної репліки, але він раптом зупинився.
— Що це?


Я простежила за його поглядом. Мольберт. А на ньому — напівзакінчений малюнок. Чоловік. Руде волосся, голий торс, туман. Нереальний, майже казковий образ. Я намалювала його перед тим, як провалилася в Нортунд. Ввечері. Зі смутком. З любов’ю до свого книжкового, фантазійного світу.
Я раптом почервоніла. Глейв мовчки дивився. Його очі були серйозними, і в них плавало щось тепле й лякаюче водночас.


— Ти малювала мене… ще до того, як потрапила в мій світ?
Я кивнула. Горло пересохло.
— Я не знала, хто він, цей рудоволосий вікінг.

 Просто мріяла… про когось. Сильного. Думала, це фантазія, а виявилось — витівки всесвіту.


Він підійшов ближче. Провів пальцем по краю аркуша.


— Навіть у цьому світі ти чекала на мене. Ти прийшла до мене крізь реальність. Ми знайшли одне одного, Міє.


Його губи торкнулись моїх. Повільно. Спочатку ніжно, майже нечутно. А потім — жадібно, владно. Наче хотів запам’ятати мене на віки. Наче цілував не дівчину, а саму долю.


Коли він відступив, я стояла, не дихаючи.
— Я люблю тебе, — тихо сказав він. — Як свою дружину. Як ту, з ким пов’язаний назавжди. У цьому світі й в іншому.


У грудях раптом стало тісно. Занадто багато всього спливло. Занадто гостро. Але й... правильно. Додому ж повертаються не завжди, щоб залишитись. Іноді — щоб попрощатись.

Коли ми вийшли з квартири, мені довелося стримувати сміх: Глейв виглядав як герой роману "варвар у мегаполісі". Джинси сиділи на ньому підозріло добре, сорочка трохи топорщилася на плечах, а черевики... ну, краще вже так, ніж босоніж.


Він досі з підозрою озирався, наче за кожним кутом нас чекала засідка з арбалетами.
— Готовий до екскурсії моїм світом? — хитро запитала я.
Він кивнув, але так, ніби збирався вийти на поле бою.

Першою зупинкою став... звичайний супермаркет.
Так-так, не смійся. Мені треба було купити шоколадку, а Глейву — терміново провести інструктаж, щоб не хапав усе підряд.
Він ледь не схопив гумову качечку в дитячому відділі — підозрював, що це щось ритуальне. Я мало не вдавилася зі сміху.

Потім я повела його вулицями. Машин він тепер уже не боявся, але все одно здригався від різких звуків. Особливо коли спрацювала сигналізація.
«Це як ваша тривожна сирена?» — серйозно запитав він.
Я кивнула, не уточнюючи, що тривога — це просто чиясь роздолбана машина.

Справжнє шоу почалося в кінотеатрі. Ми взяли квитки на бойовик — ну, щоб не тонко, а з розмахом. Грім, пил, пальба, біганина, вибухи.
Глейв сидів, втиснувшись у крісло, наче ось-ось із екрану вилізе монстр.


Коли герої почали стріляти, він увесь напружився.
— Вони справді б’ються? — прошепотів.
— Ні, це фільм. Бачиш — це не по-справжньому. Просто історія, розказана через картинку.
Він ще хвилин десять дивився з недовірою, а потім, здається, проникся.


Став розпитувати, як працює камера, звідки звук, і чому зброя стріляє без арбалета. Я пояснювала як могла — і, чесно, почувалась нереально важливою.

Після фільму ми пішли до «Суші Хати». Сіли за столик. Він вивчав палички з таким виглядом, ніби збирався їх використовувати як зброю.

 Врешті я навчила його ними їсти — і пишаюся, між іншим.


Він спробував рол і завмер, пережовуючи.
— Це смачніше, ніж усе, що я куштував у Нортунді. Хоча, правда, там і не було... як ти казала? Фі... ля... дельфія?
— Сир Філадельфія, ага. В Нортунді ж усе вручну — ані тобі норі, ані пристойного рису... Хм, аж образливо.
Він засміявся — і мені стало так легко. Наче всі ці світи, портали й дива раптом стали чимось простим і рідним.

Ми їли, базікали. Я розповідала йому про суші, про те, як відкрили Японію. Він слухав, вникав, як завжди — купа питань. Дивився при цьому на мене з таким виразом, ніби я — його головна загадка.
І, може, так і є.

Коли ми вже досхочу набігались, я нагадала, навіщо ми взагалі сюди пішли: треба провідати моїх батьків.
Ми підійшли до автовокзалу, сіли в міжміську маршрутку — і тут його трохи повело.
— Це що, возик без коней? — ошелешено спитав.
— Ага. Тільки коні — під капотом, і їдять бензин.
— Ти жартуєш.
— Авжеж. І взагалі — зачекай, далі буде ще цікавіше.

1 ... 46 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"