Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

В руках Богдана також була викрутка і страшненький потяг, зібраний з таких же підручних матеріалів — якихось банок, старих гайок, болтів і шматків дроту. Потяг виглядав трохи незграбно, але водночас мав якийсь чарівний вигляд.

Богдан обережно поставив його на залізні рейки, наче боявся пошкодити крихке творіння своїх рук. Його рухи були точними. Відчувалася тривала робота, вкладена у кожен сантиметр цього саморобного чуда. Він на мить затримав подих, зосередившись, і легенько одним пальцем вдарив по потягу. Той повільно зрушив з місця. Колеса почали обертатися, і потяг поїхав уперед, видаючи скрипучий, металевий звук.

——— Це — неймовірно! — вигукнула Ніка.

Її очі засвітилися захопленням, а руки рефлекторно піднялися, плескаючи в долоні. Вона не могла приховати радості, яку принесло їй це маленьке диво. 

——— Ти сам це зробив?

Богдан тільки втомлено підняв голову. Його очі виглядали трохи затуманеними, ніби він давно не спав. Обличчя було виснаженим. В той же час в погляді читалася гордість за те, що він зумів створити хоч щось своїми руками, нехай навіть і таку просту іграшку

——— Ти не дала нічого, на чому можна було б пограти, — сказав він, знизуючи плечима, — тож довелося якось вигадувати собі дозвілля.

Тоді Ніка тихо нахилилася до нього. Її погляд став теплішим, сповненим співчуття. Вона провела рукою по його волоссю, відчуваючи під пальцями м’якість і легку неслухняність його темних пасм. 

——— В тебе добре вийшло, — промовила вона, трохи нахиливши голову. — Не збираєшся ще повернутись до роботи?

Богдан встав і сховав руки в кишені старих джинсів, які знайшов у будинку. Тканина штанів була зношеною і місцями прорваною, але він, здавалося, не помічав цього. Його погляд був спрямований кудись у далечінь. Небо почало затягувати сірими хмарами. Богдан важко зітхнув. У його зітханні так і звучала втома від усього, що відбувалося навколо.

——— Впевнений, що виробництво іграшок не зупиниться без мене, — відповів він з сумною посмішкою. 

Його губи злегка піднялися, але очі залишалися холодними і відчуженими. Між ними настала тиша, немов невидима стіна. Почав падати дощ. Спочатку це були лише окремі краплі, які легенько торкалися землі, але з кожною секундою вони ставали більшими і важчими. Дощ гупав по старому даху. Краплі залишали темні сліди на запиленій землі, наповнюючи повітря запахом свіжості. Вода стікала по жолобах, створюючи невеликі потічки.

Богдан невдоволено скривився. Його плечі піднялися від холоду і небажання відчувати дощові краплі на своїй шкірі. Він мовчки розвернувся і зайшов до будинку. Ніка пішла за ним, намагаючись уникнути крапель, які почали падати частіше.

Він скинув своє взуття в куток, і мокрі підошви залишили невеликі калюжі на старій дерев'яній підлозі. Богдан рушив до кухні. Його кроки відлунювали в просторому приміщенні. Він увімкнув електричний чайник. Звук нагрівання порушив тишу, видаючи знайомий гул

——— Я теж буду, — нерішуче озвалась Ніка, наче соромилась чогось.

——— Знаю, в таку погоду ти завжди п’єш чай з бергамотом, — тихо відповів Богдан.

Вона здивовано сіла за стіл, відчуваючи, як ноги трохи тремтять від напруги і хвилювання. Погляд залишався на Богдані. Її очі шукали в ньому якусь нову деталь. Можливо, якусь зміну в його поведінці чи настрої?  

Він нарешті щиро посміхнувся, і його посмішка була такою теплою, що за мить розвіяла всю напругу між ними. Посмішка з’явилася на його губах невимушено, ніби вирвалася сама собою. Від цієї посмішки щось затремтіло в її грудях.

——— Я запам’ятав, — сказав раптом Богдан. — Я не такий безнадійний, яким всі вважають мене.

Знову настала тиша, але цього разу вона була вже м’якою, ненав’язливою. Їхні погляди на мить зустрілися…

Клацнув чайник. Богдан повернувся до кухонної шафки і почав шукати чистий посуд. Ніка просто сиділа, спостерігаючи за його рухами. Її пальці легенько стукали по поверхні столу. Через деякий час вона натиснула кнопку на окулярах і почала гортати меню, що виникло перед її очима. Її серце билося трохи швидше, очікуючи його реакцію.

——— Взагалі, я прийшла, щоб дещо показати тобі, — сказала вона, намагаючись тримати голос рівним.

Богдан відразу ж підійшов і глянув на неї. Його погляд був уважним, трохи зосередженим. Вона простягла йому окуляри, і він прийняв їх з легким рухом, вдягнувши на перенісся. Коли зображення скріншота з'явилося перед його очима, трохи нахмурився, придивляючись.

——— Що це таке? — запитав Богдан з ноткою підозри

——— Твій персонаж, — тихо відповіла Ніка.

Потім опустила очі, пригадавши поцілунок. На щоках з’явився легкий рум’янець.

——— А чому він став настільки схожим на мене? Ти щось із ним зробила?

——— В тому-то й справа, що з ним ніхто нічого не робив. Він просто почав змінюватись, хоча за нього ніхто навіть не грає, — спробувала пояснити Ніка, спостерігаючи за його реакцією.

Богдан повільно зняв окуляри і поклав їх на стіл, намагаючись осмислити те, що щойно почув. Його руки на мить затрималися на окулярах.

——— Як це? — запитав він з недовірою, намагаючись знайти логічне пояснення цьому феномену.

Але потім згадав про чайник і почав шукати пакетики чаю. Рухи були трохи нервовими. Ніка сиділа мовчки, підбираючи потрібні слова. І поки вона думала, Богдан вже встиг знайти пакетики чаю, залити їх гарячою водою і навіть поставив на стіл тарілку з бутербродами.

——— Не знаю, чи повіриш ти мені, — тихо сказала Ніка, ховаючи окуляри в кишеню і потянувшись за горнятком з чаєм. — Але я сьогодні прочитала звіт перевірки, яку ти запросив перед тим, як піти сюди. Ніхто з твого аккаунту не заходив до гри. Тим не менше, твій персонаж увесь цей час рухався і навіть взяв участь в ігровій події.

Богдан задумався, дивлячись на горнятко з чаєм перед собою. На його поверхні з’явилися маленькі кола від крапель, що скочувалися з обідка. Вода повільно остигала. Пара піднімалася легкими завитками.