Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Його руки обхопили горнятко, і тепло, яке від нього йшло, трохи зігрівало його пальці, що помітно тремтіли від напруги. 

Кухня була зі старими дерев’яними шафками, потрісканою кахельною плиткою та пошарпаним столом. Та все ж тут було затишно.

——— Впевнений, що під час перевірки вони щось пропустили і мене просто хакнули, — відповів Богдан. 

Його голос звучав рівно, але в очах читалась деяка стурбованість.

На підвіконні рясно стікали краплі дощу. Їхній безперервний ритм нагадував про холодну весняну мряку. Дощ, немов би прагнучи проникнути всередину, барабанив по склу, залишаючи довгі сліди, що стікали вниз.

——— Але він б'ється, як ти! — вигукнула враз Ніка, і її голос прозвучав напружено, розриваючи тишу, яку наповнював тільки шум дощу.

——— Будь-хто міг скопіювати мій стиль, — знизав плечима Богдан. 

Він говорив з тією ж байдужістю, з якою люди говорять про речі, що їм давно набридли, але у глибині його очей спалахнув вогник сумніву. 

——— Тим паче, що в мене немає якогось особливого стилю.

——— Він почав використовувати твої коронні фрази, — знову озвалась Ніка, відчуваючи, як краплі дощу за вікном ставали дедалі гучнішими.

——— Їх також можна легко повторити, — відповів їй Богдан, і його голос здавався трохи роздратованим, хоча він намагався зберегти спокій.

——— А повідомлення, яке ти нещодавно отримав? — не вгамовувалась Ніка.

——— Тоді PlayStation була у Максима, — сказав він, піднімаючи очі і дивлячись прямо на неї. — Напевно, це він так вирішив пожартувати.

——— Гаразд, а як щодо зовнішності?

Ніка не могла стримати хвилювання. Її голос ставав все більш емоційним, а тіло почало тремтіти.

Богдан поставив горнятко на стіл і схрестив руки перед собою у вигляді трикутника, ледь прикривши губи руками. Він задумливо дивився на неї. Брови злегка зійшлися на переніссі.

——— До чого ти ведеш? Що мій персонаж раптом ожив?

——— Я не знаю, — зітхнула Ніка, понизивши плечима. 

Вона намагалася знайти відповіді на питання, які сама ж і ставила, але в її голові панував хаос. 

——— Ти мені скажи. Може, ти купив якийсь скрипт чи щось встановив на базі штучного інтелекту?

——— Хіба він поводить себе розумно? — Богдан трохи нахилив голову вперед.

——— Ну, взагалі-то, він дещо зробив…

——— І що саме?

Голос Богдана став серйознішим. Він сів рівніше, поклавши руки на коліна, намагаючись сконцентруватися на тому, що вона говорила. Але Ніка несподівано опустила очі. Її щоки запалали. Вона відчула, як тепло розійшлося по її обличчю, і це збентеження робило її рухи нервовими і трохи невпевненими.

——— Що він зробив? — запитав Богдан ще раз.

Його голос був спокійним, але наполегливим. Погляд уважно дивився в очі Ніки. Вона відчувала, як його слова ніби пробивалися крізь її захисні бар’єри, з кожним звуком наближаючись до неї все ближче. За вікном дощ також ставав дедалі сильнішим. Його краплі наполегливо билися об скло.

Ніка видихнула, відчуваючи, як її груди наповнили тривога і хвилювання. Вона встала, підійшла до Богдана. Серце шалено стукало в грудях. Руки тремтіли, коли вона поклала їх на його шию, відчуваючи тепло його шкіри під своїми пальцями. Потім нахилилася до нього, торкнувшись його губ своїми. 

На її подив, він встав. Хоча його рухи були повільними, ніби він вагався, але його руки м’яко обійняли її талію, притягуючи ближче. Вона відчула, як його тіло торкнулося її. Це відчуття було таким знайомим, таким комфортним, що здавалося, ніби вони завжди були поруч. Його губи нарешті відповіли на її поцілунок. М’яко, але впевнено. І вона відчула, як у ній піднялася хвиля емоцій. Очі повільно закрилися. Вона повністю віддалася цьому моменту, забуваючи про все інше.

Спершу Богдан обережно притиснув її ближче до себе, ніби боявся, що вона може зникнути в будь-який момент. Потім посадив її до себе на коліна. Його руки ковзнули по її колінах, викликаючи в неї тремтіння від дотику. Його губи знову знайшли її. Поцілунок був глибоким, пристрасним, повним бажання і туги, яку вони обидва відчували.

——— Як же це неправильно, — прошепотів він, поцілувавши Ніку ще раз. — Давай зробимо вигляд, що нічого не було. Ми повинні залишатися просто друзями.

——— Я не зможу, — ледь чутно відповіла Ніка.

Її голос тремтів, як і її руки, які все ще трималися за його шию. Вона відчувала під пальцями пульсуюче тепло його шкіри. Сльози почали підступати до очей, але вона стримувала їх. Тільки дихання ставало все важчим.

Богдан дивився на неї з тихим сумом і розумінням, яке відчувається тільки між людьми, що поділяли щось більше, ніж просто спогади. Він ніжно провів рукою по її щоці, торкаючись її шкіри кінчиками пальців, ніби боявся розбити цей крихкий момент. Його дотик був легким, але такий теплий, що здавалося, ніби він проник прямо в серце. 

——— Зможеш, — сказав тихо Богдан. — Ти набагато сильніша, ніж думаєш. Це я тут порожнє місце.

Від його слів її серце стиснулося. Вона не могла повірити, що він так говорив про себе, про людину, яка була для неї всім. Її очі блищали від сліз, але вона не дозволяла їм впасти. Намагалася ще триматися.

——— Не кажи так! — вигукнула тільки вона.

Її голос тремтів. Слова були сповнені відчаю і болю. Вона не могла стриматися, відчуваючи, як кожне його слово ранило її все глибше.

——— Але ж це правда! — відповів Богдан, і в його голосі був такий біль, наче він проковтнув камінь. — Без мене всім буде тільки краще. Я мав померти тоді разом з Аліною.

Ніка з жахом дивилася на нього, не вірячи своїм вухам. Кожне його слово було, як лезо, що врізалося в її душу, викликаючи невимовний біль.

——— Знову ти про неї,  — прошепотіла Ніка. — Її вже немає… Просто живи далі…

Її слова були тихими, але сповненими емоцій, які вона намагалася приховати. Вона знала, що його біль справжній, але також знала, що вона тут, поруч, і він має жити для себе і для неї також.