Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Ніка притиснула до себе коліна і накрилася ковдрою, що була м'якою та приємною на дотик. Кімната навколо неї була освітлена м’яким, неоновим світлом, яке плавно переливалося від стін, створюючи ефект заспокійливого сяйва. В кімнаті панувала атмосфера спокою і відчуженості. 

Підлога, зроблена з матеріалу, що змінювала кольори залежно від її настрою, набрала темно-синього відтінку — відтінку, що символізував смуток і занепокоєння. А вбудовані у стіну інтерактивні панелі, здавалося, тільки і чекали на команди, готові миттєво реагувати на кожен дотик або слово. 

На одній із панелей з'явилося слабке мерехтіння, коли Ніка тихо сказала:

——— Розкажи, Санні, якийсь цікавий факт.

Панель різко заблищала, і вже за мить пролунав холодний, механічний голос штучного інтелекту.

——— Звісно, зараз спробую щось пригадати, — промовив Санні.

Минуло кілька секунд, перш ніж він додав:

——— Ви знали, що 44% людей обожнюють спостерігати за емоціями партнера під час поцілунку?

Звучання його голосу залишалося нейтральним, але його слова змусили Ніку відчути, як її серце різко стиснулося. Ця невинна, на перший погляд, інформація, яка мала б бути лише статистичним фактом, влучила прямо в серце. Намагаючись уникнути реальності, жінка накинула ковдру на голову. Її дихання почало пришвидшуватися. На очі навернулися сльози.

——— Давай не про поцілунки, — благально промовила вона, ледве стримуючи тремтіння в голосі.

——— Гаразд, — ніби погодився Санні, — тоді ось вам інший факт: перша закоханість закінчується весіллям тільки у 2-х осіб з 5-ти.

Ніка ще сильніше скрутилася під ковдрою. Здавалося, що молода душа рвалася на частини, і тіло реагувало на цей біль всім своїм єством.

——— І не про почуття, будь ласка, — прошепотіла вона, ледве стримуючи ридання.

Їй хотілося втекти від власних емоцій. Проте вони поверталися з подвоєною силою, не залишаючи ані шансу на спокій. Спогади про поцілунок і останню розмову мучали її. Хотілося сховатися від усього світу, не бачити і не чути нікого.

Кімната поступово занурювалася в м’яке, приглушене світло, яке з кожною миттю ставало все темнішим, немов співчуваючи її бажанню зникнути. 

Світло навколо повільно затихало, створюючи відчуття повного занурення в темряву. Темрява обіймала Ніку, надавала простір для занурення в думки, на мить дозволила навіть сховатися від усього світу. 

Ніка відчувала, як її свідомість занурювалась у цей морок, залишаючи позаду все — почуття, спогади, біль. Здавалося, ніби час зупинився, а разом з ним зникли всі турботи і тривоги, залишивши тільки відчуття повного спустошення.

——— Тоді такий факт, — ніяк не вгамовувався Санні, — люди за все життя витрачають на поцілунки в середньому півмісяця або 20 160 хвилин.

Здавалося, що його слова прорізали темряву і потрапили точно в серце. Ніка відчула, як ці холодні, механічні слова накрили її хвилею розчарування і обурення.

Не витримавши більше, вона різко відкинула ковдру вбік. Її обличчя палахкотіло від роздратування, а очі блищали від люті. Тіло раптом сповнилося енергією і нестримним бажанням діяти. 

——— Ти що, вирішив познущатись наді мною? — викрикнула вона.

Її голос переповнювався емоціями, вібрував від напруги і болю, які накопичувалися в ній роками. Серце її билося швидко, ритмічно. Кожне слово виходило з неї з напруженням, наче вона намагалася вирватися з-під важкого тягаря, який так довго давив її. Її руки тремтіли, а губи ледь трималися, щоб не розійтися у крику.

Та раптом її погляд зупинився на ігровій консолі, що лежала на підлозі. Ніка завмерла, як зачарована. Щоки почервоніли, а рука несвідомо потягнулася до губ, наче вона знову відчула на собі дотик. 

——— Мені треба декого провідати, — несподівано промовила вона, різко вскочивши з ліжка. 

Її рухи стали швидкими, рішучими. Вона почала перевдягатися, не звертаючи уваги на хаос, що утворився навколо неї.

——— Звісно, — погодився з нею ШІ, вбудований в систему розумного дому, — тільки не забудьте, що о 14-й годині ви маєте бути в залі суду за адресою…

——— Я памʼятаю! — різко перебила його Ніка, її голос бринів нетерпінням. 

Вона швидко одягалася, майже без роздумів. Кожен рух був автоматичним, як у машини, що мала діяти. Тільки очі ковзнули по численних панелях і інтерактивних пристроях, що оточували її всюди.

——— Просто приглянь за квартирою, поки мене не буде, — додала вона, відчуваючи, як з кожним словом до неї повертається контроль над ситуацією.

Після цього почала натягувати кросівки, не звертаючи уваги на слова ШІ, які ще лунали в повітрі.

——— Звісно, з системою розумного дому від компанії Sony ви можете не перейматися за цілісність свого майна. Компанія Sony вже це зробила замість вас. Щодня ми випускаємо більше 10 тисяч нових товарів, які …

——— Санні, замовкни! — раптово і різко сказала Ніка.

Вона вийшла з квартири, не озираючись назад. Двері зачинились за нею майже миттєво, замкнувшись на магнітні замки, які можна було відкрити тільки зсередини.

Залишившись наодинці з власними думками, Ніка зітхнула і почала спускатися вниз сходами. Здавалося, що кожен крок наближав її до чогось нового, невідомого, але такого, чого вона вже не могла уникнути.

За дві години дівчина вже стояла біля старого будинку з невисоким дерев’яним парканом. Стіни будинку були покриті тріщинами та облупленою фарбою, яка колись була яскраво-блакитною і навіть виглядала гарно. Паркан був зроблений вручну. Дерев’яні дошки хиталися під натиском вітру, і місцями були підперті старими цеглинами, аби не впали. Подвір’я, захаращене різними старими речами, виглядало занедбаним.

Поспіхом діставши з кишені весняної куртки розумні окуляри, Ніка вдягнула їх і відкрила хвіртку, яка заскрипіла так, ніби вітала її. На землі перед будинком сидів Богдан.

Він сидів спиною до неї, тож вона не відразу зрозуміла, що саме він робив. Тільки підійшовши ближче, побачила на землі залізні рейки, які виглядали так, ніби їх зібрали з усього, що тільки знайшлося під рукою.