Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

Вирішив не гаяти часу та піти всередину, але побачив відчинене вікно в палаті, де були всі. Підійшов тихенько до нього, сижу та й слухаю про що там говорять. 

– Я не знаю що з ним, – тихенько сказала Олена Володимирівна хитаючи головою. – Все ж було добре, а тут на тобі. І все ж свіженьке було, смачне. Навіть гадки не маю що з ним.  

– А що Іванівна каже? – запитала Лєрка.  

– А що Іванівна? Вона сама не знає. Обдивилася його з ніг до голови, пульс поміряла, температуру, все в нормі. Вид хоча й болісний в нього, але це скоро повинно пройти. Йому потрібно відпочити. 

Запала хвилинна тиша. 

– Лєрочка, слухай, там наші всі, тобі мабуть доведеться сьогодні за головну бути, – сказала Олена. 

Вона повільно встала й підійшла до тумбочки, на якій лежала зв'язка однакових на вид ключів. Взявши їх, вона поклала Лєрі їх в руку. 

– Ви впевненні? Може йому полегшає, – помічниця вожатої кивнула на ліжко, – та й ви до нас повернетеся. 

– Навіть не знаю, але щиро надіюсь, щоб так і було...  А тепер йди до інших, що робити ти знаєш. 

Лєра кивнула, розвернулася і пішла. 

Чудово, тепер я точно впевнений що ключики в неї. У кожного є ключик від своїх будиночків, я не виключення. Було б просто, якби Аня мені довіряла, як рідній мамі, і дозволила мені піти з нею в двох в будиночок і заглянути в коробку. Але це було б дуже дивно. А ще дивніше було б, якби я не потоваришував добре з Аліною. Мені просто тоді від безвиході довелося її караулити десь потемки й силою забирати ті ключі.  

Лєра не свята, хоча її тут всі люблять та поважають. Аліна тоже, але я б не сказав що вона шукає серед інших поваги. Любові може й шукає, а от поваги, я думаю ні. Я придумав геніальний план, який дуже хочеться реалізувати. Аліна запропонує Лєрі зустрітися, після того, як вона всіх порозводить та...  Зіграти в карти. 

На площі, мене вже чекала Аліна. Вона сиділа на лавці та махала листком паперу біля обличчя. Сонце палило так, що здавалося якщо побудеш десь, де нема тіні, то ти спалахнеш, як сірник. Але й тінь не сильно рятувала від спеки. Дихати було важко.  
– Ну нарешті! – вскрикнула вона. – Де ти був? 

– В медпункті. 

– І що ж ти там робив в тому медпункті? 
– Слідкував за ситуацією, – сказав я. 

– Слухай, я прийшла, як ти й просив, тепер розповідай, що мені потрібно буде зробити? 

– Розповім тобі все максимально коротко та ясно. Мені потрібно, щоб ти позичила ключі від будиночків у...  

Аліна перебила мене на пів слові: 

– Позичила ключі? Це ще для чого? 

– Та не перебивай. Всі питання потім. 

– Ну добре, розповідай, але давай ми кудись пройдемося, де холодніше, бо я вже не можу тут сидіти. Папірець взагалі не рятує, – вона лагідно посміхнулася до мене. – Я знаю одне місце в лісі, там прохолодно і тихо, пішли. 
Аліна взяла мене за руку і повела спочатку за собою, а потім ми зрівнялися і йшли поруч один біля одного. 

– І так, тепер ти мене слухаєш? 

Вона кивнула головою на знак згоди. 

– Треба щоб ти позичила ключі в Лєри, вони мені дуже потрібні тому...  

Вона знову мене перебила: 

– Попросити не пробував в неї? 

– Ні, так просто це не вийде. З якого дива їй, помічниці вожатої давати мені ключі від всіх будиночків? 

– Ну не знаю, може вона тобі їх і дасть. Прийди до неї з пляшечкою вина, з квітками, поговори з нею і в тебе шанси на успіх вмить піднімуться! 

– Ти будеш мене ревнувати, якщо я так і зроблю? 

– Взагалі – то так! Тому, якщо все ж таки надумаєш так зробити я дам тобі в лоба! – Аліна показала свого маленького кулачка і легенько пхнула мене в бік. – Ну давай, кажи що далі, мене аж розпирає з цікавості! 

– Так от...  – я затнувся. – На чому я зупинився? 

– Ти говорив про те, що вони тобі дуже потрібні. 

– Так, як ключики мені потрібні, а вона мені їх не віддасть, то тут підключаєшся ти. Ти їй запропонуєш зіграти в карти. А далі все просто, ти виграєш, а вона програє і віддає тобі ключі. Лише на один день. 

– Стоп, стоп, стоп, хвилиночку, а чому це ти такий впевнений, що я виграю? І з чого ти взяв, що я взагалі з картами на «ти»? 

– Колись мені якраз Лєра казала про те, що ти й Віка в карти граєте. 

– І коли ж це було? – Аліна повернула голову на бік і дивилася примружившись мені у очі, хоча мені здавалося що у душу. 

– Та давно...  Ще як ми вперше з тобою побачилися. 

Вона досі дивилася на мене з якоюсь підозрою. 

– За мене з малою сказати сказала, а про себе ні слова. Ну – ну, сама ж грає не гірше. 

– Тобто? 

– Та у нас в карти грають всі, окрім хлопців. Саме краще на мою думку граю я звичайно, якщо тобі цікаво, – вона підморгнула мені.