Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Я навіть не сумнівався, – відповів, поклавши руку собі на серце. – Ну то що, допоможеш мені? 

– А навіщо тобі взагалі ключики? Гм?  

– Давай так, я тобі також питання задам. Тобі хочеться погратись в детективів?  

– Ну, слухай, дивлячись як. Якщо по дитячому то ні, а от якщо по дорослому...  

– Не хочеш? 

– Хочу! 

– Ну тоді вже, як в тебе будуть ключі, сама побачиш для чого вони мені. Обіцяю. Так, ти допоможеш? 

– Допоможу, але не за просто так, не забувай! Ти мені теж в дечому підсобиш. 

– От і чудово! – я обійняв її міцно.  

Для мене це було дуже важливо. Я вже готовий був отримати відмову, але я дуже вдячний їй за те, що вона вирішила мене виручити. 

– Так, це все добре, але Лєра ніколи не грає просто так. Її потрібно чимось зацікавити. А це означає, що треба грати на щось, навіть якщо це просто інтерес. 

Я прикусив нижню губу й опустив очі. 

– Що? 

– Та я вже й так цукерки повинен знайти для Богдана. А як її зацікавити навіть не знаю.  

– Цим я займусь. Ми зіграємо на роздягання! 

В мене від почутого відвисла щелепа, а очі вилізли на лоба від почутого. 

– Що? 

– Та ні, нічого, просто це якось...  

– Не по – піонерськи? 

– Скажімо так, з того, що я знаю про Радянській Союз, то це трохи...  

– Не припустимо? – Аліна допомогла мені з підбором правильного слова. 

– Так, не припустимо. 
– «Скажімо так, з того, що я знаю про Радянській Союз», – перекривляла мене Аліна. – А ти сам звідки? Не з Радянської України, а з іншої планети? З Місяця? 

– Я просто з України. Я з майбутнього. Совка більше, хвала Всевишньому нема! І Місяць – не планета!  

– Та начхати! Це вже навіть не смішно, коли ти кажеш, що з майбутнього. Це не можливо! 

Ні, треба тримати себе в руках і не кричати. Я так нічого їй не доведу. Вона все одно це сприймає як звичайний жарт, що затягнувся, через що він став геть не смішним. Звичайно я пам’ятав про свій телефон. Його можна було б показати й всі питання відпали самі. Але не хочу. Не зараз. Якось пізніше. 

– Забудь про все, що я казав. Мені потрібно щоб в тебе були ключі сьогодні, – я розвернувся і пішов. – Просто знай, це дуже важливо, – промовив до неї обертаючись, – хто його знає, можливо від цього буде залежати чиєсь життя...  

Робите щось сьогодні взагалі не хотілося, тому вирішив прогуляти похід до бібліотеки. І без мене впораються пил струшувати та книжки з поверху на поверх тягати. Все залежить від Аліни зараз. Не від мене. Все, що потрібно, це чекати. В Настіному щоденнику є щось, що вказує на вбивцю, я відчуваю це.  

Ну що ж, з усіх потенційних занять у виді бібліотеки, садівництва та безлічі інших гуртків, я вибрав геть інше. Щось садить або комусь допомагати навіть не думав. Просто вирішив пройтися до декількох клумб. Подивитись на гарні пахучі квіти.  

На першій клумбі, до якої я наблизився, трудилися не покладаючи рук маленькі піонери разом з вожатими. Коли я проходив повз них, розуміючи, що мені треба йти далі, мені помахали спочатку вожаті, а там і діти, повторювали за ними рухи, через що всі вони були схожі на механічних ляльок. От на наступній клумбі нікого вже не було. На диво було геть пусто, а це на мою думку дивно. Лише теплий вітер шарудів поміж деревами та вився біля моєї спітнілої шиї. Квіти висадили у формі сонця та хмарок. Візерунок був простий, але мені сподобався.  

Я тут був вперше. Це була остання частина табору, в яку я не ходив. Та тут і дивитись не було на що. Дорога, серед величезних темних дереве, яка веде вглиб лісу, просто кам’яного фонтанчика, і однієї лавки, що знахоидася біля нього, лицем до клумби.  

Не довго думаючи, я вирішив присісти на лавку та закурити. Ідеальна тиша не рахуючи вітер. Сірий смердючий дим наповнив мої легені. Після кожної затяжки мені ставало легше. Нікотин знову потрапив в мою кров.  

Коли я вже вирішив йти до мене підлетів білий голуб. Той самий, якій був у Льоши в кімнаті! Він вмостився біля мене й почав дивиться на мене крутячи головою. Ми дивилися один на одного може хвилини дві, не більше. Я на нього з подивом, а він на мене – як на хлібну крихту. Голуб мене не боявся, що здалося мені трішки дивним. Зазвичай ці птахи і близько до людей ніколи не підходять першими, окрім випадків, коли ти їх годуєш. 

Дивився на мене голуб до тих пір, поки йому це не надоїло. Він сів мені на ногу і клюнув мене.  

– Ану геть! – крикнув до нього. – Ще й кусатись надумав. Геть дурний чи що?!  

Я піднявся і почав його відганяти, але він не летів від мене, а навпаки після кожного мого помаху руки або хлопків в долоні підлітав все частіше й частіше, намагаючись мене дзьобнути.  

Махнувши добряче по ньому рукою, він відлетів від мене і сів на доріжці знову викручуючи голову у мій бік. 

– Ну почекай, зараз я тебе як дзьобну! – я пригрозив йому кулаком і пішов до нього.