Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Що, щось не так? – сказала Аліна, поклавши мені руку на плече. 

Авжеж не так. Віка була ідеальною частиною мого плану. Таку як вона сильно сварити не стануть, якщо вона ключі забере. Вожата позлиться звичайно годинку-другу, але не більше. Аліна думаю мені допоможе вирішити цю маленьку проблему. Але якщо дитина, за просто так допомогти відмовилася, то доросла дівка точно за просте «Дякую!» допомогти відмовиться. Але щоб вона не захотіла, з її забаганкою на мою думку, легше впоратись, ніж з пошуком цукерок. Купити то їх не проблема. Проблема в тому, що нема за який шиш їх купувати.  

– Все нормально, – я поклав свою долоню на її руку. 

– Диви, оно вона йде, – сказав Богдан. – Мені йти? 

– Так, давай швиденько! Тільки зроби все максимально правдоподібно. Так, щоб не тільки вона одна повірила, а й усі, хто там стоїть. 

– Не думаю, що я зможу...  

– Я в тебе вірю, – сказавши це, я легенько постукав його по спині. – Давай, в тебе все вийде! 

І він почав йти до вожатої, кволо тримаючись обома руками за свій живіт. Початок був чудовий. 

– Так, а що ви задумали? Міша, ти так і не сказав мені! 
– Ш-ш-ш, – я притулив палець до своїх губ, – тихенько, просто дивись.  

Богдан підійшов до неї, взяв легенько однією рукою за її руку, а другою досі тримав на своєму животі. 

– Олена Володимирівна, мені зле, – тихенько проказав він. 

– Знову придурюєшся щоб на гуртки не йти? А ні, на цей раз не повірю тобі. 

– Побудьте зімною, будь ласка...  – прохрипів хлопчик. 

Богдан в момент впав біля її ніг і почав труситися. Одні ахали, інші кричали. Вожата входила до других. Вона почала трусити його, питати що з ним, але він не відповідав. Якби до мене він так підійшов, то я б і сам повірив, що йому погано. Як побачила, що він не відповідає, і лежить з закритими очима, вона погукала хлопця з іншої ланки та попросила його взяти Богдана на руки та віднести його разом з нею в медпункт. 

– Я побуду з тобою Богданчику, звичайно побуду, – казала Олена до нього. 

– Чудово Богдан, чудово, молодець...  – говорив я сам до себе повільно йдучи за ними. Аліна йшла біля мене. 

– Що ти бурмочеш там? Ви що, геть здуріли вдвох? Я все розумію, але це вже занадто, – сказала Аліна. 

– Послухай, мені потрібна буде твоя допомога. Виручиш? 

– ЩО?! Якщо ти мене попросиш зробити щось типу такого, то...  

– Та не тараторь! – крикнув я. – Я все тобі поясню. Тільки спокійно.  

– Ну, я тебе слухаю, – сказала Аліна склавши руки в себе на поясі. 

– Мені потрібні ключі від будиночків. 

Вона витріщилася на мене, як на прибульця. 

– Навіщо? 

– Мені потрібно взяти щоденник Насті. Дуже хочу його прочитати. Я думаю ти мені не відмовиш у допомозі. Якщо допоможеш – я не забуду, – я підморгнув їй. 

Аліна зітхнула, а потім запитала: – Добре, я тобі допоможу, але якщо скажеш навіщо. 

– Пізніше все розповім.  

– Ні, я хочу, щоб ти розповів мені прямо зараз. Прямо зараз, або я йду. 

– Спочатку, я хочу дещо перевірити...  

А мені й справді потрібно дещо перевірити. А саме піти до медпункту та дізнатись, чи віддала ключі вожата Лєрі? 

– … а потім я тобі відповім. 

– Кажи зараз, бо якщо не скажеш, то я піду до вожатої і...  – вона не вспіла договорити, як через секунду я притулив її до себе та поцілував в її ніжні губи. 

– Скажу потім, а зараз, мені треба зганяти в одне місце. 

Вона стояла приголомшена і просто кліпала своїми очима. 

– В туалет? 

– Ні, – махнув я рукою заперечуючи, – через хвилин двадцять зустрінемося на площі, чекай на мене там!  

Крикнувши, я побіг, а вона все стояла на одному місці. Тільки б вожата віддала ключі. Тільки б віддала їх. Далі все повинно бути простіше. 

Нарешті дійшов, але відразу заходити всередину я не став. Краще почекаю поки хтось вийде, а вже потім зайду. Скажу, що прийшов Богдана провідати. Сів до речі я в кущах, біля входу. Чекаю хвилину, потім п’ять, от минає вже десять хвилин, а ніхто не виходить. Були звичайно вожаті, які виходили й заходили, але мене вони не цікавлять зовсім. Мені потрібно щоб вийшла Лєра або Володимирівна, а ніхто як на зло виходить навіть не збирався. Звичайно я міг би припустити, що їх всередині нема, але я бачив Лєрку, яка стояла в палаті та поправляла волосся та Олену, яка сиділа біля Богдана на старенькому дерев’яному стільчику поряд з ним тримаючи його за руку. По обличчю вожатої можна було з легкістю зрозуміти, що їй боляче на нього дивитись. Вона ще не зовсім відійшла від смерті Насті, а тут, ще й з маленьким хлопчиком щось трапилось. Людмила Іванівна, яка працює тут лікарем, принесла два стакани з водою, один для вожатої, а інший – Богдану, запити якісь таблетки. Що саме я не розгледів, але одна з них була чорна, тому я скоріше за все це було активоване вугілля.