Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Я хотіла тебе запитати, чи не думаєш ти, хто міг…

— Ото він би виріс і розбивав серця, люба моя. Кожна студенточка «Хі О», «Трьох Дельт»50 і Старого Місс билася б за право сходити з ним на збори дебютанток у Ґрінвуді51. Не те щоб я за чисту монету брала ту дебютантську дурню, весь той остракізм, кліки й дрібні…

Грюк-грюк-грюк: тінь перед москітними дверима.

— Адді?

— Хто там? — підводячись, гукнула Аделаїда. — Ти, Едіт?

— Люба моя, — випалила Тетікорум, очманіло влітаючи, навіть не помітивши Гаррієт, і кинула свою сумочку з лакованої шкіри в крісло, — люба, ти собі можеш таке уявити? Той дурисвіт Рой Даял із «Шевроле» хоче зі всіх у «Товаристві панянок» здерти по шістдесят доларів за церковну поїздку в Чарльстон. І ще й на тому обдертому шкільному автобусі!

— Шістдесят доларів? — вереснула Аделаїда. — Він же сказав, що позичає нам автобус. Казав, що безкоштовно.

— Він і тепер каже, що то безкоштовно. А ті шістдесят доларів, мовляв, за бензин.

— Та на тому всьому бензині можна хоч у Китай до комуняк доїхати!

— Юджинія Монмаут уже телефонує скаржитися пастору.

Аделаїда закотила очі.

— Краще б Едіт подзвонила.

— Думаю, вона подзвонить, як почує про це. А ось що сказала Емма Карадайн: «Він лиш хоче добре нагріти руки на нас».

— Певна річ. Можна було би подумати, що йому за таке соромно. Особливо як згадати, що Юджинія, Лайза, С’юзі Лі й решта живуть на соцдопомогу…

— Ну ще якби по десять доларів. Десять, то я б зрозуміла.

— А Роя Даяла ще невідь-яким дияконом вважають. Шістдесят доларів? — чудувалась Аделаїда. Вона підвелася й підійшла до телефонного столика по олівець і записник, а тоді взялася підраховувати. — Божечки, доведеться мені ще атлас брати, — сказала вона. — Скільки нас їде в тому автобусі?

— Десь двадцять п’ятеро, бо місіс Тейлор відпала, а бідна старенька місіс Ньюмен Маклемор десь забилася й зламала стегно… Привіт, Гаррієтонько! — гукнула Тет, кидаючись її поцілувати. — Тобі бабця казала? Наше церковне товариство збирається в подорож. «Історичні сади обох Каролін». Я страшно як на те чекаю.

— Я вже не знаю, чи аж так мені хочеться їхати, якщо доведеться заплатити такий непомірний внесок Роєві Даялу.

— Хай би посоромився. Це просто ганьба. Уже має новий маєток на Дубовій галявині, купу новеньких машин, «віннебаґо»52, човнів і всілякої…

— Я хочу дещо запитати, — у відчаї перервала Гаррієт. — Це важливо. Про смерть Робіна.

Адді з Тет миттю припинили розмову. Аделаїда відірвала голову від атласу доріг. Їхня несподівана врівноваженість була такою разючою, що Гаррієт відчула наплив страху.

— Ви ж були в будинку, коли це сталося, — мовила вона в незручній тиші, трохи поспішаючи зі словами, що перечіплялися на язику. — Ви що, нічого не чули?

Дві бабці перезирнулися, минула дрібна мить роздумів, під час якої між ними наче відбулася якась безмовна комунікація. Тоді Тетті глибоко вдихнула й відповіла:

— Ні. Ніхто нічого не чув. І знаєш, що я думаю? — промовила вона, коли Гаррієт спробувала перервати її новим запитанням. — Я думаю, що це не найкраща тема для обговорення, щоб її отак недбало зачіпати серед людей.

— Але я…

— Ти ж не чіплялася до матері чи бабусі з такими запитаннями?

Аделаїда сухо процідила:

— Я також не вважаю це гарною темою для розмови. Узагалі, — спинила вона нові заперечення від Гаррієт, — думаю, тобі вже саме час іти додому.

Гелі, напівзасліплений сонцем, сидів і стікав потом на затягнутому чагарями березі потічка, спостерігаючи, як червоно-білий поплавець його тростинової вудки мерехтить на поверхні каламутної води. Він відпустив своїх земляних хробаків, бо подумав, що буде весело висипати їх на землю великим мерзенним клубком, дивитися, як вони звиваються, заглиблюються в землю абощо. Але хробаки не усвідомили, що звільнилися від відерця і, розплутавшись один від одного, безтурботно скрутилися біля його ніг. Це пригнічувало. Гелі зняв одного зі своєї кросівки, роздивився сегментоване, наче в мумії, черевце, а тоді шпурнув його у воду.

У школі було вдосталь дівчат, гарніших за Гаррієт, і приємніших також. Але жодна не була такою розумною чи сміливою. Він із сумом роздумував про її численні таланти. Вона вміла підробляти почерк — учительський почерк — і професійно складати дорослі записки на відпрошування; уміла готувати бомби з оцту й соди, імітувати чужі голоси по телефону. Вона любила стріляти феєрверками — на відміну від багатьох інших дівчат, які до петард і близько не підійшли б. У другому класі її відправили додому за те, що хитрістю змусила якогось хлопчика з’їсти цілу ложку каєнського перцю; а два роки тому вона спричинила паніку, розповівши, що старий страшнуватий буфет у підвалі школи — то насправді ворота в Пекло. Якщо вимкнути світло, на стіні виникає лик Сатани. Униз на розвідку вирушила ватага дівчат, похихотіли, вимкнули світло — і сторчголов повилітали звідти, верещачи від жаху. Діти почали прикидатися хворими, проситися на ланч додому, хай там що, аби не спускатися в шкільний підвал. Після кількох днів дедалі більшої нервозності місіс Майлі скликала всіх дітей, разом із міцною літньою місіс Кеннеді, учителькою шостого класу, вивела їх усіх у порожню їдальню (хлопчики й дівчатка позбивалися в купу позаду них) і вимкнула світло.