Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Не люблю арахіс.

— Ну й добре, мені більше лишиться, — відповів Гелі, закидаючи горішок собі до рота. — Ходімо сьогодні зі мною на рибу.

— Та ні, дякую.

— Я знайшов в очереті заховану обмілину. Там стежка, веде прямо до неї. Тобі там дуже сподобається. Там білий пісок, як у Флориді.

— Ні. — Батько Гаррієт часто вдавався до такого ж дратівного тону, коли з упевненістю завіряв її, що їй «сподобається» та чи ся річ (футбол, музика для кадрилі, церковні пікніки), про зневагу до якої вона могла говорити з упевненістю.

— Гаррієт, та що з тобою таке? — Гелі гнітило, що вона ніколи не робила того, що йому хочеться. Йому хотілося гуляти з нею вузькою стежкою у високій траві, триматися за руки й курити сигарети, як дорослі, ступаючи босими ногами, зовсім подертими й у болоті. А на краю очерету накрапав би дрібний дощ і розносилася б дрібна біла піна.

Двоюрідна тітка Аделаїда була невтомною домогосподаркою. На відміну від сестер — невеликі будиночки яких до самих кроков були напхані книжками, вітринними шафками й усіляким дрантям, викрійками для суконь, піддонами з пророщеними з насіння настурціями й подертим на клапті котами венериними кучерями — Аделаїда не займалася садівництвом, не тримала котів, ненавиділа готувати і як вогню боялася того, що називала «рейвах». Вона нарікала, що не може собі дозволити домогосподарку, що до шалу доводило Тет з Еді, оскільки три Аделаїдині чеки соцдопомоги щомісяця (отримані завдяки трьом померлим чоловікам) забезпечували їй значно краще фінансове становище, ніж їм, та насправді ж вона просто любила прибирати (дитинство в занепалій Напасті подарувало їй страх непорядку) і рідко почувалася щасливішою, ніж коли прала штори, прасувала білизну чи сновигала по своєму голому, пропахлому дезінфікатором будиночку з ганчіркою й аерозольним балончиком лимонної поліролі.

Зазвичай, коли Гаррієт навідувалася до неї, Аделаїда пилососила килими чи мила кухонні шафки, але зараз вона сиділа у вітальні на дивані: перлинні кліпси у вухах, волосся — зі смаком оброблене попелясто-білявим тоніком — зі свіжим перманентом, ноги в нейлонових колготах перехрещені на щиколотках. Зі всіх сестер вона завжди була найгарнішою, і в шістдесят п’ять також наймолодшою. На відміну від покірної Ліббі, валькірії Едіт і нервозної розтелепи Тет, в Аделаїді відчувалася контрастна кокетливість, пустотлива іскорка Веселої вдови, і питання четвертого чоловіка зняте не було б, якби в Александрію зненацька припожалував правильний чоловік (якийсь дженджуристий лисуватий мужчинчик у спортивному піджаку, припустімо, з нафтовими свердловинами чи конячими фермами) і прихилився до неї серцем.

Аделаїду поглинув щойно прибулий червневий випуск журналу «Місто й село». Наразі вона переглядала рубрику «Весілля».

— Як гадаєш, у кого з цих є гроші? — запитала вона в Гаррієт, демонструючи їй фотографію темноволосого молодика з крижаними переполоханими очима, що стояв поруч із білявкою з лискучим обличчям і в спідниці з турнюром, від чого вона скидалася на дитинча динозавра.

— У чоловіка такий вигляд, ніби його зараз виверне.

— Не розумію, чому всі так носяться з тими білявками. Ніби білявки веселіші абощо. Мені здається, це люди з телевізора собі таке надумали. Більшість природних білявок мають невиразні риси, схожі на бляклих кроликів, хіба що докладуть купу зусиль, щоб привести себе до ладу. Подивися на цю бідолашку. А на цю. У неї лице, як у вівці.

— Я хотіла поговорити з тобою про Робіна, — сказала Гаррієт, яка не бачила сенсу в граційних підводках до теми.

— Що кажеш, рибонько? — запитала Аделаїда, розглядаючи фотографію якогось благодійного балу. На знімку молодий чоловік у чорній краватці — ясне, впевнене, незіпсоване обличчя — похитувався на каблуках від сміху, однією рукою підтримуючи за спину струнку брюнеточку в цукрово-рожевій бальній сукні й такого ж кольору рукавичках до ліктів.

— Робін, Адді.

— Ой, золотце, — журливо мовила Аделаїда, відриваючи погляд від привабливого хлопця на фотографії. — Якби Робін зараз був з нами, то збивав би дівчаток з ніг, як кеглі. Навіть коли був ще зовсім дріботою… таким сповненим утіхи, що деколи аж вдвоє назад згинався, так смішно йому було. Любив підкрадатися до мене ззаду, хапати за шию і гризти вухо. Чарівний просто. Як папуга Малюк Біллі, що був у Едіт, коли ми ще малі були…

Аделаїда кудись попливла, бо їй знову в око втрапила усмішка молодого звитяжного янкі. «Студент другого курсу» красувалося в підписі. Робін, якби він був живий, був би десь такого самого віку. Вона відчула трепетне обурення. Яке право цей Ф. Дадлі Віллард, хай хто він такий, має на те, щоб жити й сміятися в готелі «Плаза», поки в пальмовому корті грає оркестр, а його глянцева дівчина в сатиновій сукні сміється з його жартів? Аделаїдині чоловіки по черзі померли через Другу світову війну, випадкову кулю під час сезону полювання і обширний інфаркт; у неї було двоє мертвонароджених хлопчиків від першого шлюбу, а донька від другого померла у півтора року, учадівши, коли посеред ночі заго­рівся димохід на старій квартирі на Вест-Терд-стріт, — страшні удари, підкошені коліна, болість. Проте (одну нестерпну мить за другою, один нестерпний подих за другим) людина переживає такі речі. Тепер, згадуючи тих мертвонароджених двійнят, вона пам’я­тала лише їхні витончені й ідеально сформовані риси, мирно заплющені очі, наче вони сплять. З усіх трагедій її життя (а настраждалася вона більше, ніж їй відведено) ніщо не трималося й не гноїлося так надмірно, як смерть Робіна, рана, що так до кінця й не загоїлася, а з часом лише більше гризла, морила й підточувала.

Гаррієт спостерігала за далеким виразом тітки; вона прокашлялася.

— Думаю, це я й прийшла запитати, Аделаїдо, — сказала вона.

— Я все думаю, чи потемніло б у нього волосся, коли б він виріс, — загадалася Аделаїда, виставивши журнал на витягнуту руку й роздивляючись його понад окулярами для читання. — Коли ми були малі, в Едіт волосся було вогнисто-руде, але не таке, як у нього: по-справжньому руде. Ніякого оранжевого відтінку.

«Яка трагедія», — подумала вона. Ті зіпсовані дітиська янкі гоноряться по «плазах», а її прекрасний племінничок, в усіх вимірах кращий за них, спочиває в землі. Робінові