Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Бачите, — докірливо мовила вона. — Ну чи не дурниці у вас у голові були?

Позаду тонким, дещо безнадійним голоском, який чомусь здавався владнішим, ніж учительське пустослів’я, Гаррієт проказала:

— Він там. Я бачу.

— Дивіться! — запищав голос якогось хлопчика. — Бачите?

Охи й ахи: а за ними ревучий табун утечі. Бо, звісно ж, коли очі призвичаюються до темряви, у верхньому лівому кутку кімнати починало ряхтіти моторошне зеленаве сяйво (навіть місіс Кеннеді збентежено заморгала), схоже на зле обличчя з вузькими очима й носовичком, пов’язаним на рот.

Весь той шарварок з Дияволом із їдальні (дзвінки в школу від батьків з вимогою зустрічі з директоркою, а тоді естафету перехопили ще й священники церкви Христа й Баптистської, збурюючи повітря спантеличеними й войовничими проповідями з назвами «Диявол на свободі» й «Сатана вже в наших школах?») — усе це була справа рук Гаррієт, плід її холоднокровного й безжального розуму, де вона все вже прорахувала. Гаррієт! Хоч яка мала, та на дитячому майданчику вона була нестямна, а як билася, то билася брудно. Якось, коли Фей Ґарднер на неї наябедничала, Гаррієт спокійно полізла під парту й розстебнула величезну англійську шпильку, що тримала вкупі її спідницю-кілт. Вона цілий день чекала зручної можливості; і тоді ж після обіду, коли Фей передавала якісь листочки, Гаррієт налетіла як блискавка й уколола її в тильний бік долоні. Тоді Гелі вперше побачив, як директор б’є дівчинку. Три киї ціпком. І вона не розплакалася. «То й що», — байдуже мовила вона, коли він похвалив її за це дорогою зі школи.

Як змусити її полюбити його? Хотілося б йому знати щось нове й цікаве, щоб розповісти їй, якийсь цікавий факт чи круту таємницю, щось, що її по-справжньому вразить. Або щоб вона опинилася в будинку під час пожежі, чи на неї накинулися грабіжники, а він, наче герой, прибув і порятував її.

Гелі прикотив на велосипеді до цього дуже віддаленого потічка, такого дрібного, що навіть назви не мав. Нижче за течією на березі виднілася групка чорних хлопців, не набагато старших за нього, а далі вгору — кілька відлюдних чорних чоловіків у штанах хакі, закочених по щиколотки. Один із них — з пінополістироловим відром й у великому солом’яному сомбреро з розшитим зеленими нитками написом «Мексиканський сувенір» — тепер обережно підходив до нього.

— Здрастуй, — привітався він.

— Здоров, — сторожко відповів Гелі.

— А шо ти нормальних хробаків по землі розкидаєш?

Гелі не спадало на думку жодне пояснення.

— Я на них бензин розлив, — зрештою сказав він.

— Їм від того нич не буде. Риба все рівно з’їсть. Просто помиєш.

— Нічого страшного.

— Я поможу. Можемо повозюкати ними тут на мілководді.

— Заберіть собі, якщо хочете.

Старий сухо реготнув, тоді схилився до землі й почав напов­нювати своє відерце. Гелі зганьбився. Він сидів, вирячившись у воду на свій ненаживлений гачок, понуро гриз варений арахіс із пакетика в кишені й прикидався, що нічого не бачить.

Як змусити її полюбити його, помічати, коли його нема поряд? Можливо, він може щось їй купити, але якби ж знати, чого вона хоче, та й грошей у нього нема. Йому хотілося б знати, як збудувати ракету чи робота, як метати ножі й підпалювати все, наче в цирку, або ж мати мотоцикл і робити на ньому трюки, як Івел Кенівел53.

Мрійливо задивившись на той бік потічка, він помітив стару чорну жінку, яка там рибалила. Одного дня за містом Пембертон показав йому, як перемикати передачі на «кадилаку». Гелі уявив собі, як вони з Гаррієт женуть по шосе 51 з відкинутим дахом. Так: йому лише одинадцять, але в Міссісіпі водійське посвідчення можна отримати в п’ятнадцять, а в Луїзіані в тринадцять. Безперечно, якщо захоче, він може переконати інспекторів, що йому тринадцять.

Вони б спакували собі ланч. Мариновані огірочки й канапки з джемом. Може, він би вкрав віскі з маминого бару або, якщо не вдасться, пляшечку «Доктора Тіченорза» — це антисептик, на смак гівняний, але має сорок градусів. Вони б гайнули в Мемфіс, у тамтешній музей, щоб вона роздивилася динозаврові кістки й зсохлі голови. Їй подобаються такі речі, освітні. Далі вони б поїхали в центр, у готель «Пібоді» й дивилися, як по вестибюлю походжають качки. Вони могли б застрибнути на ліжко у великому номері, замовити креветки й стейки з доставкою в номер і всю ніч дивитися телевізор. Ніхто не заборонив би їм залізти у ванну, якщо заманеться. Без одягу. Обличчя в нього палало. Скільки треба мати років, щоб одружитися? Якщо вдасться переконати дорожню поліцію, що йому п’ятнадцять, то переконати в цьому якогось священника — раз плюнути. Він бачив себе з нею на якійсь хитлявій веранді в окрузі Де-Сото: Гаррієт у тих своїх червоних шортах у квадратик, а він у старій Пемовій футболці «Гарлі Девідсон», такій вицвілій, що напис «Їдь щодуху, помри вільним» там уже не прочитати. Розпашіла долонька Гаррієт палає в його руці. «А тепер поцілуйте наречену». Опісля їмость пригостить їх лимонадом. А далі вони будуть навічно в шлюбі, їздитимуть собі весь час машиною, веселитимуться та їстимуть рибу, яку він їм наловить. Його мама, батько й усі вдома місця собі не знаходитимуть. Це було б фантастично.

З цього мріяння його вибив гучний бабах, за яким почувся сплеск і високий божевільний сміх. Заворушення, на тому березі — чорна баба впустила свою вудку й прикрила обличчя долонями, у той час як із брунатної води вибилося віяло бризок.

Тоді ще раз. І знову. Сміх — що навіював жах — долинав з невеликого дерев’яного містка над потічком. Гелі ошелешено підніс руку, щоб прикритися від сонця, і розпливчасто розгледів двох білих чоловіків. Кремезніший із пари (до того ж значно кремезніший) здавався просто масивною тінню, що зігнулася від потіхи, а Гелі невиразно розгледів лише його руки, що звисали над поруччям: великі брудні долоні з грубими срібними перснями. Дрібніший силует (ковбойський капелюх, довге волосся) обома руками стискав лискучий сріблястий пістолет і цілився ним на воду. Він вистрелив знову, і куля вибила білий струмінь води біля кінця волосіні Гелі.