Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ми покладаємося на тебе, серденько, — сказала Матуся. — Чому в тебе такий розгублений вигляд? Усе, що ти маєш зробити, це вилізти у це вікно й сховатися в кебі, і ми поїдемо звідси, нікого не ставлячи до відома.
«Ясно, — подумав Крістофер. — Дядько Ральф дізнався, що Такроя спіймали». Тож тепер він хоче, щоб Крістофер продовжував із контрабандою. Він послав Матусю забрати Крістофера, а Останню Гувернантку відправив наглянути, щоб вони зробили, як хоче Дядько Ральф. Можливо, він боявся, що Такрой викаже Крістофера. Що ж, раз Такрой може брехати, то й Крістофер зможе.
— Я хотів би цього, — сказав він із удаваним сумом і ваганням, хоча під цією маскою він раптово став таким же спокійним і стриманим, як Остання Гувернантка. — Я мрію вибратися звідси, але не можу. Коли дракон спалив мене у Низці Вісім, то було моє передостаннє життя. Ґабріель де Вітт так розлютився, що відібрав і заховав мої життя. Якщо я зараз вийду із Замку, то помру.
Матуся розридалася.
— Жахливий стариган! Такий незручний для всіх!
— Гадаю, — сказала Остання Гувернантка, підводячись з місця, — що в цьому разі нас тут більше нічого не тримає.
— Ваша правда, серденько, — схлипнула Матуся. Вона витерла очі й обдарувала Крістофера напахченим поцілунком. — Як жахливо не мати змоги називати своє життя власним! — сказала вона. — Можливо, твій дядько щось вигадає.
Крістофер дивився, як вони обидві поспішили геть, шурхаючи спідницями по килиму, щойно вийшли з-під закляття тиші. Він зажурено змахнув рукою, скасовуючи замовляння. І хоча знав, що вони за люди, та відчував біль і розчарування, крізь вікно спостерігаючи, як вони сідають у кеб, що чекав на доріжці під кедрами. Єдиний з усіх знайомих, хто не намагався його використати, був Такрой. А Такрой був злочинцем і зрадником.
«Але я такий же!» — подумав Крістофер. Тепер, коли він зрештою визнав це, то усвідомив, що не здужає знову зайти до Середньої Вітальні і слухати, як розпитують Такроя. Тому жалюгідно поволікся нагору в свою кімнату. Відчинив двері. І вилупив очі.
Маленька дівчинка у вогкій коричневій сорочці сиділа на краю його ліжка і тремтіла. Її волосся звисало жалюгідними хвостами навколо круглого обличчя. Здавалося, в одній руці вона тримає жмуток наскрізь мокрого білого хутра. Друга її рука стискала великий пакунок, який скидався на книги, загорнені у провощений папір.
«Тільки цього мені бракувало!» — подумав Крістофер. Богиня якось дісталася сюди і, очевидно, принесла із собою всі свої пожитки.
Розділ сімнадцятий
— Як ти сюди дісталася? — запитав Крістофер.
Богиня била дрижаки. Була без своїх прикрас, через те виглядала дуже незвичною і простою.
— З-згадала, що ти розповідав, — відповіла вона, клацаючи зубами. — Про те, що потрібно покинути од-дне ж-життя. Адже в мене теж є д-два, якщо рахувати з-золоту статую. Т-та це було непросто. Я в-входила у с-стіну ш-шість разів у кутку м-моєї к-кімнати, п-поки в-втрапила, к-куди треба. Т-Ти, п-певно, х-хоробрий, що х-ходиш через ц-цей жахливий П-проміжок. Це було с-страхітливо — я м-майже в-впустила П-праудфут д-двічі.
— Праудфут? — перепитав Крістофер.
Богиня відкрила долоню з білою хутряною грудочкою. Хутряна грудочка обурено писнула і теж затремтіла.
— Моє котеня, — пояснила Богиня.
Крістофер пригадав, як спекотно в Низці Десять. Шарф, який сплела стара пані Поусон, нещодавно хтось охайно склав до комода. Він почав його шукати.
— Я н-не могла залишити її, — благально сказала Богиня. — Я взяла їй пляшечку з молоком із с-собою. І я мусила з-забратися геть щонайшвидше, щойно вони л-лишили мене після п-прикмети. Вони знали, що мені все відомо. Я чула, як М-матінка П-праудфут казала, що вони збираються ш-шукати нову Ж-живу негайно.
«А ще їй потрібен теплий одяг», — зрозумів Крістофер, почувши, як цокотять її зуби. Він кинув Богині шарф.
— Загорни котеня. Його сплела відьма, тож він напевно обереже його. Як, заради всього святого, ти знайшла Замок?
— З-заглядаючи в кожну д-долину, яку я п-проминала, — сказала Богиня. — Я н-не уявляю, чому ти с-сказав, що не маєш в-відьмівського зору. Я м-майже п-пропустила р-розріз у замовлянні. Він дійсно ледь п-помітний!
— То це відьмівський зір? — спитав Крістофер збентежений. Він вивалив оберемок свого найтеплішого одягу на ліжко біля неї. — Іди до ванної і одягни це, поки геть не промерзла.
Богиня поклала котеня, обережно загорнене в кокон із шарфа. Воно було таке маленьке, що скидалося на білого щура. Крістофер чудувався, що воно взагалі вижило.
— Х-хлоп’ячий одяг? — запитала Богиня.
— Це все, що в мене є, — сказав він. — І поспіши. Покоївки весь час заходять і виходять. Ти маєш сховатися. Ґабріель де Вітт наказав мені не мати справ із Ашет. Не знаю, що б він зробив, якби побачив тебе тут!
Після цих слів Богиня зістрибнула з ліжка і схопила одяг. Крістофер зрадів, що вона виглядає направду стривоженою. Він метнувся до дверей.
— Я піду і підготую сховок, — сказав він. — Чекай тут.
У коридорі він стрімголов кинувся до більшої з двох кімнат старої башти — тієї, що раніше була майстернею відьмака. «Втеча Богині могла стати останнім цвяхом у віко моїх халеп», — подумав Крістофер. Хоча це, напевно, просто везіння, що всі зараз зайняті бідолашним Такроєм. Трохи хитрощів, і йому вдасться сховати тут Богиню, поки напише листа до Доктора Поусона і запитає, що, на бога, з нею взагалі робити.
Він помчав угору гвинтовими сходами і оглянув запилену кімнату. Як би не було, йому не надто вдалося обставити її як свій барліг. Кімната стояла пусткою, тут нічого не було, окрім старого ослона, побитих шашілем робочих столів та іржавої залізної жаровні. Негоже для Богині! У відчаї Крістофер почав причакловувати. Він переніс усі подушки з Малої Зали. Потім, усе зваживши, зрозумів, що хтось це помітить.
Крістофер відіслав більшість подушок туди, де були, і причаклував інші — з Великої Вітальні, Великої Зали, Середньої Зали, Маленької Вітальні та інших місць, де, як він думав, ніхто їхнього зникнення не помітить. Далі роздобув вугілля із сараю садівника, щоб наповнити жаровню. Для неї Крістофер викликав вогонь і так поспішав, що ледве помітив, як йому вряди-годи вдалося все зробити правильно. Він згадав про каструльку і старий металевий чайник біля стайні і приніс ще їх. Відро води він притягнув від колонки біля дверей кухні.
Що ще? Молоко для котеняти. Воно прибуло у величезному бідоні, і Крістофер мусив відлити трохи в каструлю, а потім відіслати бідон назад; найгірше, що він не знав, де в Замку зберігаються деякі речі. Заварний чайник і чай — він не уявляв, де їх беруть; як і те, чи п’є Богиня чай. Здається, так. О, чашка, блюдце, тарілки. Він викликав їх із великого серванта в їдальні. Вони були гарненькі. Богині має сподобатися. Тепер ложку, ніж, виделку. Звісно, жодна срібна річ не відгукнулася. Крістофер із тріском перемістив те, що скидалося на цілу шухляду столових приборів, поспіхом їх перебрав і відіслав назад, як і бідон. І їй знадобиться їжа. Що ж іще лежить у коморі?
Прибули сендвічі з лососем, охайно загорнені в білу серветку. Крістоферу підкотила під горло
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’ять життів Крістофера Чанта», після закриття браузера.