Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

Крістофер глибоко і полегшено зітхнув, намагаючись зробити це якомога тихіше. Тоді заговорив один із чоловіків із бакенбардами, він був з Уряду. 

— Ви завжди робили це самі? — запитав він, і Крістофер майже припинив дихати знову. 

— Звісно, я був один, — сказав Такрой. — Яка би користь була з іншого мандрівця? Майте на увазі, я навіть не уявляю, скільки інших повозок споряджає Мара. Може, сотні. 

«Але ж це безглуздя! — подумав Крістофер. — Наша була єдиною, інакше чому б ми припиняли роботу минулої осені, коли я пішов до школи й забув про все». Якби він досі й не зрозумів, що Такрой захищає його, то під кінець цього ранку він би остаточно у цьому впевнився. Питання сипалися і сипалися. Такроєві очі знову і знову ковзали по Крістоферу, без жодного знаку впізнавання. І щоразу, як Такроєва відповідь могла викрити в Крістофері злочинця, Такрой брехав і продовжував брехати, димовою завісою інших зізнань відволікаючи увагу людей від питання. 

Крістофер так ретельно тримав відсутній вигляд, що його обличчя заціпеніло. Він дивився на змарніле обличчя Такроя і почувався гірше та гірше. Щонайменше двічі він ладен був підстрибнути з місця й зізнатися. Але це, здавалося, лише знівелює всі Такроєві зусилля. 

Опитування не припинялися і під час ланчу. Дворецький вкотив столик із сендвічами, які кожен спожив над сторінками нотаток, ставлячи нові запитання. Крістофер був радий бачити, як один із лакеїв подав сендвічі й Такроєві. Доти Такрой був блідий, як наймолочніша кава, і його нога, яка погойдувалася, почала тремтіти. Він вгризся в сендвіч, ніби помирав з голоду, і на наступні запитання відповідав із напханим ротом. 

Крістофер надкусив власний сендвіч. Там був лосось. Він подумав про русалок, і його майже знудило. 

— Що трапилося? — прошепотів Флавіан. 

— Нічого. Я просто не люблю лосося, — прошепотів Крістофер у відповідь. 

Було б ідіотизмом виказувати себе тепер, коли Такрой доклав стільки сил, щоб вигородити його від цього всього. Він поклав сендвіч до рота, але просто не міг змусити себе відкусити ще раз. 

— Це може бути наслідком відбирання життя, — тривожно пробурмотів Флавіан. 

— Так воно і є, я гадаю, — сказав Крістофер. Він знову поклав сендвіч на тарілку, дивуючись тому, як Такрой здужає так пожадливо поїдати свій. 

Питання все ще тривали, коли дворецький викотив столик геть. Він повернувся майже одразу і щось стримано прошепотів до Ґабріеля де Вітта. Той подумав, щось зважив і врешті кивнув. А потім, на подив Крістофера, дворецький підійшов і схилився над ним. 

— Тут ваша матір, паничу Крістофере, чекає в Малій Залі. Прошу слідувати за мною. 

Крістофер поглянув на Ґабріеля, але той саме нахилився уперед запитати Такроя, хто приймав пакунки, коли вони прибували до Лондона. Крістофер підвівся й пішов за дворецьким. Такроєві очі метнулися за ним. 

— Перепрошую, — почув Крістофер його слова. — Моя пам’ять стала як сито. Вам доведеться запитати мене про це ще раз. 

«Русалки… — думав Крістофер, поки йшов через хол за дворецьким. — Рибні пакунки. Клунки з драконячою кров’ю. Я знав, що це драконяча кров була в Низці Вісім, але не знав, що дракон протестує. Що тепер буде з Такроєм?» 

Коли дворецький відчинив двері в Малу Залу й оголосив, що Крістофер прийшов, він заледве міг зосередитися думками на великій вишуканій кімнаті й двох панях, що там сиділи. 

Двох панях? 

Крістофер моргнув на дві широкі шовкові спідниці. Рожева з лавандовим належала Матусі, яка здавалася блідою і засмученою. Брунатна із золотом спідниця, майже така само вишукана, належала Останній Гувернантці. Крістоферова думка переметнулася від русалок і драконячої крові, і він зупинився, наполовину перейшовши східний килим. 

Матуся простягнула до нього лавандову рукавичку. 

— Любий хлопчику! — сказала вона тремтячим голосом. — Який же ти високий! Ти пам’ятаєш любу Панну Белл, правда ж, Крістофере? Тепер вона моя компаньйонка. Твій дядько знайшов нам милий будиночок в Кенсінгтоні. 

— Стіни мають вуха, — зауважила Остання Гувернантка найбільш бляклим своїм голосом. 

Крістофер пригадав, що її примарна чарівність ніколи не виявлялася при Матусі. Йому стало шкода Матусю. 

— Крістофер дасть цьому раду, правда ж, серденько? — сказала Матуся. 

Крістофер опанував себе. Він не мав жодного сумніву, що Зала обвішана замовляннями підслуховування, можливо, по одному на кожну картину в золотій рамці. «Я маю сказати поліції, що тут Остання Гувернантка», — подумав він. Але якщо Остання Гувернантка живе з Матусею, це втягне в халепу й Матусю також. І він знав, що якщо викаже Останню Гувернантку, та розповість про нього, і цим змарнує всі Такроєві зусилля. 

— Як же ви увійшли? — запитав він. — Навколо маєтку висить замовляння. 

— Ваша матуся виплакала всі очі на в’їзді в маєток, — сказала Остання Гувернантка і багатозначно обвела рукою кімнату, натякаючи Крістоферові, що слід зробити щось із підслухувальними замовляннями. 

Крістофер хотів би прикинутися, що не зрозумів, але знав, що не посміє зневажити Останню Гувернантку. Глушильне замовляння було магією чародіїв, доволі простою. Він викликав одне сердитим морганням і, як завжди, перестарався. Він подумав, що оглух. Потім він побачив, як Матуся поплескує себе збоку по обличчі зі збентеженим виразом, а Остання Гувернантка трусить головою, намагаючись прочистити вуха. Поспіхом він вибрав середину закляття в такий спосіб, щоб вони могли чути одне одного всередині глухоти. 

— Серденько, — сказала Матуся повним сліз голосом. — Ми прийшли забрати тебе від усього цього. Зовні чекає станційний кеб, і ти повернешся в Кенсінгтон, щоб жити зі мною. Твій дядько хоче, щоб я була щаслива, і сказав, що знає, що не буду щасливою, поки не поверну тебе. Звісно, він має слушність. 

«Ще вранці, — сердито подумав Крістофер, — я би танцював від радості, почувши від Матусі ці слова». Тепер він розумів, що це тільки інший спосіб знехтувати Такроєвими зусиллями. «Ще один замисел Дядька Ральфа, звісно! Дядька Мари!» — подумав він. Крістофер глянув на Матусю, і вона благально глянула на нього. Він бачив, що вона говорить серйозно, навіть попри те, що вона дозволила Дядькові Ральфу цілком скеровувати її думку. Крістофер не міг її звинувачувати. Зрештою, він дозволив Дядькові Ральфу приворожити себе багато років тому, коли той дав йому шестипенсовик із великої ласки. 

Крістофер подивився на Останню Гувернантку. 

— Ваша матуся зараз цілком в порядку, — сказала вона спокійним, стриманим тоном. — Ваш дядько вже повернув майже половину матусиного майна. 

«Майже половину, — подумав Крістофер. — Тоді що він зробив із рештою грошей, які я за спасибі заробляв для нього? Він вже мав кілька разів стати мільйонером!» 

— І якби ви допомогли, — сказала Остання Гувернантка, — у той спосіб, в який завжди це робили, ви би повернули решту матусиних грошей майже миттєво. 

«У той спосіб, в який я завжди це робив», — подумав Крістофер. Він пригадав спокійну манеру, з якою Остання Гувернантка обробляла його, спершу — щоб дізнатися про Всюдинки, а потім — щоб змусити його робити точнісінько те, чого хотів Дядько Ральф. Він не міг їй цього пробачити, хоча вона була навіть більше відданою Дядькові Ральфу, ніж Матуся. Згадавши про це, Крістофер знову подивився на Матусю. Її любов до