Читати книгу - "Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька"

І ми почали придумувати, як саме вивезти Росану. А найголовніше куди. Я пропонувала Лідвію, але Ріваят був проти.

-Ну чому ти такий впертий!

-Ти не розумієш? Там її вбʼють. Ні, краще нехай вже як є.

-Я тобі гарантую, що її ніхто не троне! Там їй буде найбезпечніше і Навіру тяжче буде її знайти, не кинувши виклик Людомиру. 

-Там король ненавидить нас.

-Ріваят, Людомир - мій істинний. Довірся мені . Я домовлюся. 
-Добре -нарешті погодився. Хоча я розумію його. Все було стабільно, а тут все закрутилося. Але видно було, що Ріваяту не подобається таке служіння і таке правління короля.

-Отже ти відволічеш охорону, а я в сутності дракона, віднесу її до Лідвії. Так буде безпечніше  і неочікувано. Тому що, всі думатимуть, що якщо і втікатимете, то по землі, адже де ти знайдеш дракона. Але для початку, я вночі злітаю до Любомира і все обговорю.

-Знову на всю ніч? -з ноткою ревнощів, запитав Ріваят.

-Не на всю, не переймайся. 
Дочекавшись ночі, я вирушила в путь. Влетіти в інше королівство і не бути поміченою, ще те завдання, але в мене ніби то все вийшло. Спустившись на балконі, біля спальні Людомира, заглянула у вікно. За столом сидів коханий. Ввесь зосереджений. Читав книжку. Я тихенько постукала в вікно. Людомир оглянувся, одразу ж поклавши книгу, кинувся до вікна. Відкрив віконні двері і ніби застиг. Не вірячи, що це дійсно я. Не витримавши, кинулася до нього, обійняла і він нарешті відмер, обійняв мене у відповідь. 
-Я так скучила. 
-Ти не знаєш, що відчував я, за ці всі дні без тебе. Словами просто не пояснити. -обійнявши мене за обличчя, він трішки нагнувся, щоб подивитися в очі. -Я не можу без тебе. Таке відчуття, ніби ще година, хвилина і я зірвуся, зійду з розуму. Я хочу постійно тебе обійняти, цілувати, а тепер ще й ти чужа дружина. - І опустивши очі він відійшов. -По нашим законам та правилам, я навіть торкатися тебе не можу. Чому ти погодилася? Чому не даєш мені можливості все закінчити? Чому ти не даєш нам бути разом? Я відчуваю себе ганчіркою, в мене забрали кохану, а я сиджу у себе в замку і нічого не можу зробити. Можливо ти просто сама не хочеш? Так скажи, прошу, не муч мене. - благально подивився на мене Людомир. Тільки зі мною він може бути настільки мʼяким і сильним в той же час, йти на поступки, протиречачи собі. Але бачу час і його почуття, відстань накрутили сильно. Промовляючи повільно, я так же ж рухалася, повільно, ніби кіт підкрадався до мишки.

-Любий мій, коханий. Найбільше в житті, я хочу бути поруч. Відчувати тебе, бачити твої очі, відчувати запах. Але зрозумій, там невинний народ, маленькі діти. Якщо все залишити як є, вони помруть з голоду, якщо розпочати війну, вони помруть через неї. Хіба я чи ти, знаючи це, зможемо бути щасливими? Навіть не спробувавши їм допомогти! 
-Я переживаю за тебе. І, чорт візьми, я ревную тебе. Ти там, з ним, його законна дружина. В мене дах зносить. Дракон все більше і більше рветься відгризти йому голову.

-Ти, і тільки ти, мій господар, володар мого серця та тіла, і так буде завжди. Я розумію тебе. Дай мені місяць, не більше, і якщо я не знайду вихід, то повернуся до тебе. Тоді тобі вже вирішувати, як вчиняти. 
І знову обійняла його, поклавши голову на груди. Стукіт серця заспокоював, а в цих обіймах відчувалася турбота та захист.

-Я прилетіла до тебе з проханням.

-Як же ж інакше?! -розчаровано видихнув Людомир.

-В Ріваята є сестра, Росана. Вона в біді. Чи не міг би ти її сховати десь на своїй території?

-Оооо, тобто ти ще і його родичами піклуєшся?!

-Ріваят проти Навіра. А мені потрібні там свої люди, тим паче, які поруч з королем . Але його шантажують сестрою.

-А я повинен допомагати?! -я розумію, що це ревнощі і в нього є на це причини. Не знаю, як би я реагувала але такої розмови я теж не хочу.

-Я думала, що так, це в твоїх інтересах теж. Думала, що можу розраховувати на тебе. Видно, що помилилась. Вибач, що відволікла. Гарного вечора. 

Розвернулась і хотіла йти. Коти шкребли в середині. Але Любомир схопив мене за руку, зупинивши.

-Стій. Вибач. Звісно, що можеш розраховувати, я допоможу.
-Дякую. -поцілувавши, сказала я. -А зараз мені потрібно летіти.

-Я думав ти залишишся?

-Вибач, але якщо помітять, що мене нема, ввесь мій план, піде коту під хвіст. Робимо , як я планую і в нас ще буде все життя, насоджуватися один одним.

І перетворившись я злетіла, на останок почувши : «Головне, щоб у нас залишилося те життя». Звісно, я розумію наскільки це ризиково. Розумію, що можливі будь які негативні наслідки. Але не можу по іншому. Прилетівши до себе, я переодягнулася та лягла на ліжко. Ріваят спав на іншій стороні. Так, ми спимо на одному ліжку, щоб не привертати підозр. Але Ріваят межі не переступає, що не може не радувати.

Прокинувшись, знайшла поглялом чоловіка, який писав щось за столом.

-Виспалася?

-Мг -потягнулася я. 
-Вдало злітала?

-Так, Любомир погодився захистити та сховати Росану.

-Добре, але чи дійсно це гарний план. Я нервую.

Вставши з ліжка, підійшла і поклала руки йому на плечі.

-У нас все вийде. Одне з головних, це вірити. А ще, скажи мені, чи є тут не задоволені правлінням люди?

-Майже всі.

-Ні, такі, щоб піти проти короля.

-Що ти вже задумала?

-Я хочу скинути короля.

-Ти ненормальна?!

-Я не можу дивитися, як він знущається з них, мучить голодом. А я дивлюся і не можу нічого зробити. Хочу нарешті поставити крапку на цьому.

-Добре. По вечорах в одному пабі збираються Легенди, люди, які роблять королю пакості. Я тебе відведу туди та познайомлю.

-Добре.

Ввесь день читала, вивчаючи традиції та культуру, гуляла садом . Час так довго тягнувся. Я ледве дочекалася вечора. 
Ввечері, як і обіцяв, прийшов Ріваят. Він оглянув мене з ніг до голови. Я була одягнена в сіру сукню, простого крою, чорні туфлі та невеличку сіру шляпку. Скривившись промовив:

-Ти в цьому зібралася йти?