Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Аделіна

Ми йдемо мовчки, кожен думає про своє. Навкруги так багато галасу, що мовчання є більш ніж комфортним, бо я собі погано уявляю, як можна вести невимушені світські бесіди, перекрикуючи людей навколо.

Вуличні музиканти намагаються переграти один одного в гонитві за щедрими слухачами, а доволі великі компанії молоді, що розкинулись по всій площі, не соромляться гучно розмовляти та сміятись. Звичайний вечір вечірнього Риму в туристичному місці, в яке ми забрели, самі того не усвідомлюючи. 

Фонтан Треві популярний і вдень, і вночі, навіть не знаю, коли до нього треба прийти, щоб мати змогу підійти ближче. А найцікавіше те, що більшість людей приходять сюди, щоб провести час в натовпі, бо якби приходили тільки туристи, заради того, щоб кинути монетку та загадати бажання, то рух натовпу був би більше схожий на конвеєр, але ж ні, ніхто нікуди не поспішає. Вони просто сидять на бортиках чаші, спиною до самого фонтану і теревенять.

Вже вдруге я передивляюсь вміст своєї сумочки, але жодного натяку на будь-яку монету чи то українську, чи то італійську в ній немає.

– У вас немає зайвої монетки? – звертаюсь до Дениса Вікторовича, який весь цей час уважно спостерігає за мною.

– Вирішили загадати бажання?

– А хіба я не схожа на ту, хто вірить у подібні речі?

Нахиляє голову, примружує очі й удає, що уважно вдивляється в моє обличчя і майже серйозно додає:

– Ні, не схожі.

Перевіривши портмоне та кишені, він здіймає плечі, показуючи, що в нього теж порожньо.

Це, мабуть, вперше коли я шкодую, що завжди розраховуюсь карткою і ніколи не маю при собі дріб'язок. Дістаю найменшу купюру з тих, що маю і звертаюсь до першого ліпшого хлопця поруч з нами. 

– Вибачте що турбую, ви не могли б розміняти мені купюру? А точніше, я прошу обміняти її на одну будь-яку монету.

Примруживши очі та трохи насупивши брови, дивиться на мене не розуміючи, що я від нього хочу, але коли бачить куди спрямований мій погляд, а саме до фонтану, розуміє навіщо мені ця монета. З широкою посмішкою, сує руку в кишеню і дістає жменю мілких грошей.

– Обирайте будь-яку.

Обережно, щоб не зачепити і не розсипати всю купу, беру монетку що лежить зверху і протягую йому паперову купюру, яку весь час тримала в руці.

– Ой, ну що ви, не треба! Нехай ваше бажання здійсниться, – підморгує мені і кинувши погляд на Дениса Вікторовича, що стоїть поруч зі мною, знову розвертається до своїх друзів.

Коваленко ніяковіє від його слів, мабуть, хлопець вирішив, що єдине бажання дівчини поруч з таким чоловіком, може стосуватися лише його. Якби не власна справа, що наче рідна дитина, то, мабуть, моє бажання дійсно б стосувалося кохання, але сьогодні це не так.

Прикриваю очі, замислююсь і подумки проговорюю своє бажання. Не просто якась загальна фраза, по типу “нехай все буде добре”, а точне бажання, продумане до кожної мілкої дрібнички, щоб у долі не було відмазок, що вона неправильно мене зрозуміла.

Розплющую очі і кидаю монетку у фонтан. Вона летить недовго і я бачу, як сріблясте коло стрімко пірнає у воду, а потім сповільнюється і тихо падає на купу монеток, таких самих людей, як і я, які не перестають мріяти та вірити в дива.

– Завдяки вам та іншим туристам, з дна цього фонтану можна зібрати чи маленьку суму.

– Півтора мільйона євро, – уточнюю та обертаюсь якраз вчасно, щоб побачити, як його брови від здивування лізуть догори та майже торкаються лінії росту волосся.

– Скільки?

– Більше ніж півтора мільйона євро дістали з фонтану минулого року. І поки що це рекорд цього фонтану.

– Ви це щойно вигадали? – перепитує жартома, не довіряючи моїм словам.

– Звісно що ні. Лише днями прочитала про це в якійсь статті. 

– Хто б міг подумати, – каже здивовано і скоріш за все, ще не вірить мені, бо його погляд тепер прикутий до монеток, що виблискують під водою. 

– В той час, як ви женетесь за контрактами, а я намагаюсь нарешті відкрити свою студію, виявляється, що найприбутковіший бізнес – це бути фонтаном Треві під час туристичного сезону.

– Ще один внесок в загальну суму, – Денис Вікторович киває в бік дівчини, яка так само як і я, дві хвилини тому, стоїть із заплющеними очима перед фонтаном, тримаючи перед собою монетку. 

– Як там кажуть? Маленьких внесків не буває?! 

Та не довго ми милувались фонтаном та свіжістю, яку приносили з собою прохолодні краплі, що долітали до нас, варто було вітру хоч трохи посилитись. Туристична перлина вона на те і перлина, що притягує до себе і туристів і місцевих, а отже вільного місця поруч з самим фонтаном з кожною хвилиною ставало все менше і менше. 

Головну справу я зробила, бажання загадала, тому і залишатись у натовпі не бачила сенсу. Що стосується Коваленко, то він вже давно б звідси втік, але продовжував стояти поруч, хоча захвату на його обличчі я так жодного разу і не побачила. Ну хіба що в ту мить, коли я озвучила загальну суму бажань заїжджих мрійників.

Обмінявшись поглядами й не промовивши жодного слова один одному, маневруємо поміж людьми на вихід з площі, якомога далі від натовпу.

Складається таке враження, наче навколо всі або до нестями закохані або під гіпнозом, бо як тоді пояснити, що дев'ять з десяти пар, що йшли нам на зустріч, тримались за руки. По дорозі купляю собі капучино з льодом, щоб хоч якимось чином зайняти руки та мати поважну причину, чому я не тримаю за руку, красунчика, що крокує поруч. 

Одна вулиця змінює іншу, Коваленко все ще продовжує мовчати, а я не хочу бути нав’язливою, бо не настільки добре його знаю, щоб зрозуміти, він завжди такий мовчазний, чи йому просто зі мною нема про що поговорити. Тому, почувши улюблену мелодію, що лунає між дерев і де вже збираються люди я й сама прямую в тому напрямку. Денису Вікторовичу я і слова не кажу, сподіваючись, що чоловік просто піде слідом і мені не доведеться вмовляти його, щоб підійти ближче, щоб подивитись, що саме там відбувається.