Читати книгу - "Не моя, Елла Савицька"

Настя його навіть не бачила. Спостерігала за грою, кілька разів завчасно вгадувала хто виграє, а хто залишиться ні з чим, читаючи по обличчях гравців емоції. Батько вчив її грати в покер ще давно. Років з тринадцяти. Тільки дівчина ніколи особливо не користувалася своїми знаннями, навіть Віктор не здогадувався про те, що його обраниця чудово грає. Вона вважала, що ці ризикові ігри до добра не доводять.

Спостерігати за грою через деякий час набридло. Вона запитала у Віті, чи не хоче він прогулятися, на що той відповів, що йому якраз почало щастити, і Настя вирішила пройтися сама. Де-де, а в Болгарії вона ще не бувала. Вночі, правда, не багато що можна побачити, а точніше зовсім нічого, але прогулянка уздовж берега все ж краще, ніж задушливе казино.

 Вийшовши з будівлі, дівчина подивилася праворуч, там в декількох сотнях метрів, судячи по Чортовому колесу, знаходився місцевий лунапарк. Веселий гомін доносився з яскраво – освітлюваних атракціонів, але Насті хотілося тиші. Та і що робити в парку самій? Ступивши на тротуар, дівчина повільним кроком попрямувала в протилежну сторону - до пляжу.

Повітря було неймовірно чистим і свіжим, так що легені з вдячністю наповнювалися морським бризом. Вздовж проходили компанії молодих людей, і Настя мимоволі задумалася про те, чим зараз зайнятий Стас. Навряд чи сидить в номері. Швидше за все, відправився в бар або клуб у пошуках молоденької дівчини, щоб приємно провести час. Від цієї думки Насті стало неприємно і в грудях здавило. Але все правильно. Вона ж йому відмовила. А він молодий, довго горювати не буде.

Настя добріла до пляжу, зняла туфлі, взяла їх у руки і ступила на м'який пісок. На водяній гладі відбивався молодий місяць, що висів на зоряному піднебессі. Людей майже не було. Тиша і лише шелестить шум прибою, ніби закликаючи підійти до кромки води. Настя так і зробила. А потім, коли кінчиків пальців торкнулася прохолодна вода, почула ззаду кроки. Обернулася і дихати перестала. Навіть денного світла не потрібно було, щоб зрозуміти, хто стояв в декількох кроках від неї. Волосся затягнуте в недбалий хвіст на маківці, як зараз модно, легка біла сорочка з розстебнутими зверху гудзиками і джинси. Руки в кишенях і на неї дивиться.  

- Ти стежиш за мною?

- А схоже? – питання на питання і усміхається, а Настя лише зараз зрозуміла, що в грудях тепліє від цієї його зухвалої усмішки.

Бажала вона його тут зустріти? Чекала? Можливо. Може лише заради цього і пішла з казино, щоб наткнутися на нього випадково.

- Навіть дуже. 

- Тоді так. Стежив. Каюся, – і ближче підійшов. Босоніж. Так само, як і вона, ступнями в мокрий пісок занурився. 

- Правда, каєшся?

- Ні, - не стримала посмішку. Який же він все-таки зухвалий.  – Ти ж уникаєш мене, ось вирішив піти за тобою і дізнатися, чи довго ще бігати будеш, – посмішка миттєво розтанула на губах.

- Я не уникаю тебе, – відповіла тихо, і погляд удалину спрямувала. За горизонт. Де море з небом зустрічаються. Існують паралельно, але ніколи насправді не перетнуться, тільки якщо просто дивитися удалину, забувши про теорію побудови всесвіту, то можна побачити, як вони зливаються воєдино.– Просто не розумію, як поводитися поруч.

- Та як завжди. Я ж не став раптом кимось іншим, коли сказав тобі про свої почуття. – у Насті від того, що він знову про це говорить, мурашки хребет атакували. – І жаліти мене не треба. Проблема лише в тобі. Ти говориш одне, а відчуваєш інше.

 - З чого ти це взяв?

- Я ж не дебіл. Якби у тебе до мене не було жодних почуттів, ти б навіть не думала про те, як поводитися поруч, як ти говориш. Послала б на три букви, як тоді, і веселилася б, не звертаючи уваги на мене. 

- Як тоді? Я тебе тоді не посилала. 

- Так, але тобі було байдуже. Зараз ні.

Настя підняла голову і в очі парубкові заглянула. У темних зіницях відбивався місяць, а вона не знала, що йому відповісти. Правду говорити. Брехати, виправдовуватися... Навіщо?  Все одно це нічого не змінить. Вони, як це море і небо. Ніколи не будуть разом.   - Стас, для тебе все просто. Тобі двадцять один рік, і по суті розваги лише починаються.

 - Які розваги, Насть? - у голосі зазвучало роздратування, але вона не звертала уваги.

- Ти можеш закохатися ще раз тридцять, поки не знайдеш ту, якій скажеш, що любиш. І це буде по-справжньому. Але повір, це станеться ще не скоро. До того моменту, як ти до цього дійдеш, тобі належить набратися досвіду. 

- Значить, знову вік. – шумно видихнув парубок, і пісок ногою підчепив, відкидаючи його у воду. 

- Справа не у віці, – спокійно відповіла Настя, прагнучи не дивитися на парубка, тому що від того, як він близько стояв, їй хотілося примружитися. – Річ у тому, що для тебе зараз дуже просто закохатися. Так само, як і просто розлучитися з дівчиною. Позустрічалися місяць, два, шість, і розбіглися. А шлюб – це зовсім інше. Це відповідальність в першу чергу. За людину, яку вибрав. За себе. Свої дії і бажання. Не можна так просто узяти, сходити наліво, а потім так «Упс, я тобі зрадила, давай розійдемося». Розумієш?

Стас розумів. Що ж він зовсім дурний не зрозуміти до чого вона хилить. Але не дивлячись на її слова, все одно навіть за останні декілька годин, спостерігаючи за Настею та її чоловіком, він не міг назвати їх щасливою подружньою парою. Справа не в тому, що вони майже не розмовляли в літаку і трансфері. І навіть не в тому, що зараз Свіридов в казино, а вона гуляє одна в чужому місті вночі. Хоча і в цьому теж.

Найголовніше, якби вона кохала чоловіка, то не дивилася б на Стаса так. Нишком. Ніби крадучи ці погляди в самої себе. Коли є одна любов, іншої не шукають. Настя можливо і не шукала.  Любов сама її знайшла, просто дівчина поки що цього не зрозуміла. Або зрозуміла, але боїться визнати. Інша б вже кинулася в цей вир, а потім до чоловіка назад повернулася, як ні в чому не бувало, але не Настя. Вона доки сама не зрозуміє глибини своїх відчуттів, так і стоятиме посеред двох берегів.