Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Усі кораблі Сетору відлетіли. Крім одного, гадаю, його особистого.

І лише тоді Чотжар, підкоряючись наказу А-атона, опустив мене на землю.

Ніхто мені нічого не наказував. Але всі погляди тут же спрямувалися на мене. Вичікувально.

І я зробила те, що порахувала за правильне.

Підійшла до своїх господарів. А потім... набравшись сміливості, взялася за руку А-Атона, і притулилася до його боку.

Чоловік скам'янів. Здивовано.

Подумала мить і несміливо потяглася до долоні Са-оіра. Не знаючи, чи дозволить він мені торкнутися себе.

Може, я й взяла лишку. Але мені нічого втрачати. То чому б не показати свою відданість у всій красі? Чом би не заплатити свій борг сповна?

Мій темноволосий господар не тільки дозволив, але й сам простягнув мені руку, міцно обхопивши мою долоню.

І все це під немиготливим здивованим поглядом Сетору. Підтиснувши губи, жрець поступився нам дорогою. Але заявив, що по праву слуги того самого невідомого Абсолюта, має пройти з нами до храму, і переконатися, що й у коло я теж увійду добровільно.

Так ми й пішли далі.

Я між своїми господарями, тримаючись за них. Попереду жрець. А за нами наг.

Подальший шлях, можливо, мій останній, я майже не запам'ятовую. Більше не хочеться крутити головою, роззираючись на всі боки, захоплюючись величчю інопланетного храму. І мовчазні постаті жерців, що вийшли нам на зустріч, моєї уваги не чіпляють. Є, то і є. Мені яка різниця?

І лише краєм свідомості я зауважую, що у храмі бронекостюми братів починають на ходу змінюватися, з тихим шелестом складаючись і відкриваючи потужні тіла. Дуже схоже на те, як складався костюм кіношного персонажа залізної людини.

Але й це мене не надто обходить. Всі свої сили я спрямовую лише на те, щоб переставляти ноги та йти. На те, щоб не показувати, як мені страшно.

До цього я не раз намагалася уявити собі це коло сили. Чого тільки не малювала моя уява.

Все виявляється досить просто.

Це виглядає просто колом. Великим ідеально рівним колом, намальованим на гладкій матово-чорній підлозі в центрі величезної круглої зали.

Брати підводять мене до його межі й несподівано зупиняються. Відпускають мої руки.

А-атон за плечі повертає мене обличчям до себе. І починає спокійно розстібати мій плащ. На плечі опускаються долоні Са-оіра. Він тягне важку тканину назад і вниз, знімаючи з мене верхнє вбрання, залишаючи в одній лише сукні та масці. Але до останньої вже тягнеться його брат.

Усього кілька секунд і я стою перед ними без головного убору, простоволоса. Та й на них, крім металевих чобіт, поясів зі зброєю та наручей, що охоплюють потужні передпліччя, бачу лише прості чорні сорочки та штани.

Відчуваю на собі чужі погляди. Чотжара. Сетору. Можливо жерців. Але сама дивлюся тільки на А-атона, що стоїть переді мною. Намагаючись знайти в його пильному погляді, спрямованому на мене, хоч краплю надії для себе. Чоловік у відповідь зводить здивовано брови.

– Землянка? – чую ошелешений рик Сетору. − Ви привели до кола землянку?

– Ми у своєму праві, жрець. А ти, втручаючись у наш ритуал, свої права перевищуєш, – розлютовано карбує Са-оір. – Ще одне слово, і я сприйматиму це як виклик на поєдинок.

− Прошу мені вибачити, − цідить крізь зуби червоний.

– Чотжаре, простеж, щоб усі сторонні покинули храм, коли ми ввійдемо в коло, – розпоряджається А-атон, не повертаючи голови.

А потім раптово схиляється до мене. І цілує. Просто цілує у губи. Але мені вбачається в цьому обіцянка. Втішання.

І холод, що скував нутро, трохи відпускає.

− Ходімо, Ліно, − кличе він. Не наказує. Лише кличе. − Ти маєш переступити межу сама, одночасно з нами.

Кивнувши, повертаюся до кола. Брати чинять так само. І я роблю цей крок. Разом із ними.

Це відчувається, як стрибок над багаттям. Коли обдає миттєвим жаром. І серце заходиться від страху падіння. Але все це зникає так само швидко, як з'явилося.

А наступної миті я вже бачу, як спалахує контур кола білим полум'ям. І довкола нас починає утворюватися біла стіна світла, відсікаючи від навколишнього світу. Вона підіймається знизу від самого контуру, стаючи все більш щільною, росте все вище, поки не сягає білої стелі, замкнувши нас трьох у суцільному кільці.

Нервово видихнувши, я завмираю на місці, не знаючи, що робити далі й чого чекати. Дивлюся на чорну підлогу, по якій починають бігти білі лінії, утворюючи хитромудрий візерунок. Мимоволі уявляючи, як мене на ньому…

Судомно зітхнувши, заплющуюсь.

І в ту ж мить відчуваю, як мене різко розвертає до себе Са-оір.

− Поглянь на мене! − наказує жорстко.

Розплющивши очі, зустрічаюся з ним поглядом.

− Що з тобою? Так боїшся близькості з нами? − недобре мружиться.

– Не… не близькості, – зізнаюся. І відчуваю, як на очі навертаються мимовільні сльози.

− Вона повірила Сетору. Думає, що прийшла вмирати, – пояснює А-Атон. І мені вчувається в його голосі усмішка. − Адже так, Ліно?

Так. Але після цих слів я починаю сподіватися, що, можливо, поспішила з висновками.

– Прийшла вмирати? – у чорних очах мого чорнявого господаря відбивається здивування. − Ти увійшла з нами в коло, думаючи, що помреш?

– Просто… цей Сетору сказав… а ви не заперечували… що будь-яка згорить, і тільки рія Танатріс витримає ритуал на рівних… – намагаюся плутано пояснити.

А обличчя Са-оіра витягується і виглядає все більш враженим. Натомість його брат несподівано починає сміятися.

− Тут ключове слово "на рівних", звірятко, − охоплює він мою талію і притискається ззаду, не давши обернутися до нього. − Тобі не треба бути з нами на рівних, Ліно. Твоє завдання не розділити, а підкоритися та прийняти. Саме цього не зможе жодна високородна рія через расові особливості. А ти зможеш.

Від полегшення у мене навіть голова трохи починає крутитися.

Жорсткі руки міцно стискають моє тіло. Майже до болю. І підіймають вгору, відриваючи від підлоги. Легко, як пушинку. Злякано видихнувши від несподіванки, я мимоволі хапаюся за плечі Са-оіра, що похмуро дивиться на мене.