Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Так було зі мною. За винятком одного. Коли я подивилася на Андрія, явно впала в синдром Аліси, але винятком було те, що це був перевернутий синдром.

Мені здавалося, що все набагато більше, ніж я, що стіни стали товстішими, меблі в ресторані величезні, а танцмайданчик з розміром у супутник, а я — просто маленька точка у цій картині.

Неймовірний страх робить найбільше те, що я не була, як мені здавалося, до цього моменту готовою. Тисячу, а то й мільйони разів прокручувала цю сцену знайомства та розкриття правди, але жоден момент не був досить гарним, жоден не був правдою.

Зараз я стикаюся з лавиною емоцій Андрія, який побачив через кілька років мене, і з не менш схвильованою Дашею, яка не розуміє, чому Максим її тримає. А племінник молодець, тямущий малий. Побачив дядька Андрія й одразу все зрозумів, але однаково був дуже здивованим і приголомшеним.

Єдина ніби не здивована і не схвильовано-нервова людина тут — я. Але я застигла як баран, і знаєте що? У моїй голові не було жодної нормальної думки. Та що там нормальної, взагалі жодної.

Мені здавалося, що це не я, і взагалі не зі мною, адже гірше вже просто нікуди. Ми були всі не підготовлені до цієї зустрічі, ми були маленькими дітьми на тлі цієї проблеми, що виникла. І, що найдикіше, я поняття не мала, що мені робити далі і як поводитися.