Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Яна спробувала відійти, все ще ображаючись, але їй не вдалося. Остап, мабуть, передбачав такий розвиток подій і з легкою усмішкою потягнув її далі. Дівчині довелося майже бігти за ним.

 — Не хочу до готелю.

Він сказав це майже весело, чим ще більше роздратував Яну.

— Мені це не цікаво.

Вона себе не впізнавала. Адже ще декілька годин тому вона турбувалася, як сприйме Остап неприємну звістку.

— Зовсім? Ти образилася.

— А ти як гадав? Невже тобі байдуже? Між іншим, Сергій мені все розповів. Ти бачив мене з Дубовським.

— І що?

— Як що? Якби я побачила тебе з іншою жінкою, то...

— Продовжуй.

Здається, він насміхається над нею. А вона мала його майже за ідеал!

Яна висмикнула руку і штовхнула Остапа в груди.

— Ти — непробивний, твердолобий, зациклений на роботі та... байдужий. Я думала, що подобаюся тобі, а виявилося, що...

Він знову зробив це — поцілував її, перериваючи потік слів. Її руки виявилися притиснутими до тіла, і Яна не могла вирватися, навіть якби захотіла.

Та чи хотіла? Мабуть, все ж ні. Їй дуже подобалися дотики цього чоловіка.

Поцілунок пом'якшав лише тоді, коли вона напіввідкрила рота. Яна майже забула, що стоїть посеред вулиці на очах у перехожих і насолоджується дотиками чоловічих губ. Ніжно пестячи її рот, Остап прошепотів:

— Ти мені дуже подобаєшся. І я не хочу замислюватися про те, що було до вчорашнього вечора. У кожної людини є минуле. Якщо той хлопець або хтось інший подобався тобі раніше, то це не означає, що я повинен нагадувати тобі про це решту життя й влаштовувати сцени ревнощів. Ти хотіла, щоб я з ним побився?

— Ні, але... Ти зрозумів, що щойно сказав?

Яна немов випливла з туману, коли зрозуміла сенс його слів.

— Взагалі-то, поряд з тобою я не дуже добре тямлю. А що?

— Мабуть, мені здалося. — Остап знову почав її цілувати, а Яна поскаржилася: — Про мене знову будуть базікати.

— Ні. Ми вже за воротами лікарні.

— Краще б удома.

— А що нам заважає?

Він поглянув їй в очі, і Яна зрозуміла, що тепер її черга на щось зважитися. Вона похитала головою й посміхнулася.

— Більше нічого.

* * *

До того моменту, як в замку повернувся ключ, вона вже ухвалила рішення. Віка майже не сумнівалася — Ед погодиться, що це — найкращий вихід із ситуації. Але спочатку їй потрібно з'ясувати дещо інше.

— Навіщо ти мене замкнув? А якби мені стало погано?

— Я був відсутній усього п'ятнадцять хвилин.

— Ти не відповів.

— Здається, ти дещо забула.

— Та пам'ятаю я, пам'ятаю. Але ж... Ти думав, що я побіжу до батька дитини?

— Смішно.

Її улюблений вислів. Але не зараз.

— Повір, мені не до сміху.

— Упевнений, що ти не знаєш, хто батько.

— Звідки ти... — Віка не доказала. Її завжди лякав той факт, що Ед немов бачив її наскрізь. — Тому ти й не запитав про це?

— Мені набридли запитання. Я відповім тільки на перше, і на цьому все. Я замкнув тебе тому, що на твоєму чолі написано: готова зробити аборт.

Шокована Віка навіть не заперечила. Вона підійшла до чоловіка й забрала тест. Ед чекав під дверима, поки вона поралася з білою пластиною, і деякий час мовчки дивився на дві яскраві смужки.

— Завтра ти підеш до лікаря.

— Так, я теж вважаю, що аборт — єдиний вихід.

— Якщо ти вб'єш ще одну дитину, я задушу тебе власними руками.

Ледве дихаючи, Віка притулилася до стіни. У неї паморочилося в голові.

— Ти знаєш?

— Про нашу дитину? — Вона кивнула, злякано зазираючи в прозорі очі. — Знаю.

Невиразний голос ні на мить не обдурив Вікторію. Пошепки, ніби хтось міг їх підслухати, запитала:

— Звідки?

— Батько твій повідомив.

— Батько? Ти бачився з моїм батьком?

Абсолютно неймовірна новина, але Віка ні на хвилину не сумнівалася, що Ед не бреше.

— Лялько, він не залишив мені вибору. Твій татко відвідав мене в тюрмі вже після того, як винесли вирок.

— Я не знала.

— Ти прохала його про допомогу для мене?

— Я намагалася, але не думала...

— Боялася, що він розповість, що ти залетіла?

— Розумієш... — Вона помітила, що в Еда звузилися очі, і тому вирішила не ризикувати й зізнатися. — Так, я боялася. Ти ж не хотів дитини.