Читати книгу - "Не дуже владний бос для залізної леді, Анна Шторм"

“Чорт, чорт, чорт!” – пропищало шосте чуття Маєвського, що запах “смаленого” за версту чуло. І воно мало рацію, бо обставини складались не дуже. 

– Стояти всім! – репетувала “людина в чорному”, тремтячою рукою переводячи блискучий ствол то на переляканих близнючок, то на Мирона. – Ти! – звернувся він до неприродно блідого менеджера, – швидко неси мені всі сьогоднішні посилки! 

 “Посилки? Він би ще Укрпочту грабувати пішов в день видачі пенсії” – похмуро подумав Тихін і зробив крок вперед… І все було б майже по плану, який виник миттєво, якби дизайнер-Марина раптом не заверещала на весь офіс: “Тихін Ігоревич!”

“Боже, яке дурне!” – тільки й встиг подумати Тихін, як темний ствол вже дивився на нього…

***

– А ну стояти! – верескливим фальцетом пискнула “людина в чорному”. 

– Та стою, стою! – якомога спокійніше і повільніше підняв Маєвський обидві руки, в душі проклинаючи Маринину тупість. 

– Ти хто такий? – істерично змахнув пістолетом незнайомець і рушив в сторону Тихона. 

– Я?? – ошелешений питанням Тихін навіть розгубився. – Тихін я. Знайомитись будем? 

– Стояти! Мовчати всім! – рушив чомусь до Тихона чоловік, нервово оправляючи маску, що йому від різкого руху на очі з'їхала. 

“Таак, обстановка не дуже. Зброї нема, місця для маневра нема, і народу купа. В будь-якому разі, якщо ствол кустарно склепаний під вогнестріл, комусь може “прилетіти”, – сумно оцінив Маєвський ситуацію. 

Та обставини вирішили допомогти йому приймати рішення швидше. Відчинились двері кабінету Жанни і вона, зі словами “Та що тут коїться?” – виковзнула в коридор. 

Чорне око ствола відразу ж розвернулось до неї, а Маєвський, розуміючи, що часу і надії на покращення обстановки вже не буде, кинувся на грабіжника. 

Постріл в вузьких стінах офісу прогримів, мов удар грому в літній ночі. Нестерпно запекло плече, наче його окропом облили. Та Тихін вже виривав гарячий від пострілу ствол з рук бандита. А вирвавши, (а чого добру і шансу пропадати?) опустив його на голову свого візаві. 

Той відразу обмяк і гепнув на підлогу. А Маєвський першим ділом зтягнув з нього дешевеньку розтягнуту маску-балаклаву. 

– Петро…

– … Семенович?! – в один голос пискнули перелякані Аріна і Ірина. 

– Ви його знаєте? – відхекувався Тихін, сидячи на невдасі-грабіжникові. 

– Це наш колишній директор! – нарешті повернув собі дар мовлення зблідлий Мирон. 

– Ах ти ж, козел! – верескнула Марина. Від її голосу голова Тихона заболіла ще сильніше, а плече нило, мов хворий зуб. Тільки в разів 30 більший. 

“Та там все просто, як божий день! Відпочинеш. Нічого смертельного!” – згадались слова шефа, що відправляв його в кляте “Золоте Перо”. 

“Та простіше не буває!” – сердито подумав Тихін, стягуючи руки “Петра Семеновича” за спиною” і змотуючи їх офісним скотчем, дбайливо поданим Мариною.  

Любі читачі, буду вдячна за вашу увагу і враження)