Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— Тож і на сході, і на заході релігія — просто соціальна концепція, — підсумувала Жинь. — Відмінність лише в застосуванні.

Дзян уважно вислухав її доповідь. Коли Жинь закінчила, він по-дитячому надув щоки й потер скроні.

— То, на твою думку, нікарська релігія — це просто марновірство?

— Нікарська релігія надто необдумана, щоб мати бодай якийсь ступінь достовірності, — сказала Жинь. — Чотири вищі боги: Дракон, Тигр, Черепаха та Фенікс. Потім місцеві домашні боги, селищні боги-хранителі, тваринні боги, боги річок, боги гір… — вона перелічувала, загинаючи пальці. — Як вони всі можуть існувати в одному просторі? Як може існувати духовний вимір, якщо всі ці боги борються між собою за вищість? Найкраще це можна пояснити тим, що коли в Нікані ми кажемо «бог», то маємо на увазі розповідь. Та й годі.

— То в богів ти не віриш? — запитав Дзян.

— Я вірю в богів не більше за будь-якого нікарця, — відповіла вона. — Вірю в богів як культурні факти. Як метафори. Як те, що, на нашу думку, нас убереже, бо нам не лишається нічого іншого. Як прояв наших неврозів. Але не як у щось справжнє. Щось, здатне мати реальні наслідки для всесвіту.

Усе це Жинь промовила, зберігаючи на обличчі серйозний вираз, але в дечому вона перебільшувала.

Бо знала: щось таки є реальним. Знала, що на якомусь рівні є у всесвіті щось більше за те, з чим вона мала справу в матеріальному світі. Насправді вона зовсім не була таким скептиком, яким прикидалася.

Однак найкращий спосіб змусити Дзяна пояснити щось полягав у тому, щоб стати на радикально протилежну позицію, бо коли вона сперечалася з кардинально відмінної точки зору, у відповідь він наводив найкращі аргументи.

Цю наживку він ще не заковтнув, тож вона продовжила:

— Якщо існує божественний творець, якийсь вищий моральний авторитет, то чому ж із гарними людьми відбувається стільки жахіть? Чому це божество взагалі створило людей, бо ж люди такі неідеальні створіння?

— Але якщо немає нічого божественного, то чому ж ми приписуємо міфологічним постатям статус богів? — заперечив Дзян. — Чому поклоняємося Великій Черепасі? Богині Равликів Нюйві? Чому куримо фіміам небесному пантеону? У будь-якій релігії віра потребує жертви. Чому бідний нікарський фермер, без гроша за душею, свідомо жертвує щось сутності, яку вважає лише міфом? Хто від цього отримує користь? Звідки з’явилися ці традиції?

— Не знаю, — визнала Жинь.

— Тоді з’ясуй. З’ясуй природу космосу.

Жинь подумала, що не дуже розумно просити її розв’язати питання, на яке філософи й теологи тисячоліттями намагаються знайти відповідь, але знову пішла до бібліотеки.

От тільки до Дзяна вона повернулася зі ще більшою кількістю запитань.

— Як існування чи неіснування богів впливає на мене? Чому так важливо, щоб я знала, як виник всесвіт?

— Бо ти його частина. Бо ти існуєш. І якщо не хочеш назавжди лишитися крихітною крапелькою буття, яка не розуміє свого зв’язку з величною павутиною речей, то досліджуй.

— Навіщо?

— Бо я знаю, що ти прагнеш сили, — він знову торкнувся її чола. — А як ти зможеш почерпнути в богів силу, якщо не розумієш, що вони таке?

Корячись наказам Дзяна, Жинь проводила в бібліотеці більше часу, ніж учні п’ятого року навчання. Він доручав їй щодня писати есе, а його тема завжди була пов’язана з тим, до чого вони дійшли після годин розмов. Дзян змушував її встановлювати зв’язки між текстами різних дисциплін, текстами, написаними через століття один після одного, текстами, написаними різними мовами.

«Як теорія проведення кі через верхні дихальні шляхи пов’язана зі спірлійськими практиками вдихання праху померлих?»

«Як із плином часу змінився реєстр нікарських богів і як це пов’язане з високим статусом різних Воєначальників різних провінцій на різних етапах історії?»

«Коли Федерація почала прославляти свого правителя як божество і чому?»

«Як доктрина відділення церкви від держави вплинула на політику призахідників? У чому іронія цієї доктрини?»

Дзян ламав її розум і складав його заново, а потім, вирішивши, що такий порядок його не задовольняє, знову ламав. Він напружував її розумові можливості так, як це робив Ірдзях. От тільки Ірдзях розширював її розум у межах відомих параметрів. Його завдання робили Жинь спритнішою в уже знайомому їй просторі. Дзян змушував її розум виходити назовні, до зовсім нових вимірів.

По суті, він займався тим, що можна було назвати ментальним відповідником примусу носити свиню на гору.

Жинь у всьому йому корилася й розмірковувала, який альтернативний погляд на світ він намагається змусити її зібрати. Розмірковувала, чого він намагається її навчити, окрім як того, що всі її уявлення про влаштування світу хибні.

Та найгіршим були медитації.

На третій місяць семестру Дзян заявив, що віднині й надалі Жинь медитуватиме з ним годину щодня. Жинь потай сподівалася, що він забуде про цю умову так само, як зрідка забував про те, який зараз рік чи як його звуть.

Але з-поміж усіх правил, які Дзян установив для Жинь, саме цього він вирішив невідступно дотримуватися.

— Сидітимеш нерухомо одну годину, щоранку в саду, без винятків.

Вона сиділа. І ненавиділа це.

— Притисни язик до піднебіння. Відчуй, як витягується хребет. Відчуй простір між хребцями. Ану не спати!

Жинь різко вдихнула й смикнулася. Голос Дзяна, завжди такий тихий та заспокійливий, навівав на неї сонливість.

Точка над лівою бровою смикалася. Жинь неспокійно засовалася. Дзян вилаяв би її, якби вона почухалася. Натомість Жинь спробувала якомога вище підняти брову. Свербіння тільки посилилося.

— Сиди спокійно, — сказав Дзян.

— У мене болить спина, — поскаржилася Жинь.

— Це тому, що нерівно сидиш.

— По-моєму, її зсудомило після спарингу.

— По-моєму, ти мішок з лайном.

П’ять хвилин минули в тиші. Жинь повернулася в один бік, потім в інший. У спині щось клацнуло. Вона здригнулася.

Їй було страшенно нудно. Вона рахувала зуби язиком. Перерахувала їх знову, почавши з протилежного боку. Перемістила вагу з однієї сідниці на іншу. Відчула нав’язливу потребу підвестися, рухатися, стрибати, та що завгодно.

Жинь трохи розплющила одне око й побачила, що майстер Дзян пильно дивиться на неї.

— Сиди. Спокійно.

Жинь проковтнула заперечення й підкорилася.

Медитації здавалися їй величезним гаянням часу, бо ж Жинь роками перебувала в напрузі, постійно вчилася. Їй здавалося неправильним сидіти ось так нерухомо й нічим не займати розум. Лякала думка, що вона не здатна ні про що не думати, бо ж постійно думала про те, щоб не думати.

А от Дзян міг медитувати безкінечно. Він перетворювався на статую, тиху й нерухому. Був схожий на повітря, немовби міг зникнути, якщо вона недостатньо зосередиться на ньому. Складалося враження, що він просто полишав власне тіло й відлітав кудись.

Жинь на носа сіла муха. Дівчина голосно чхнула.

— Починаємо відлік часу заново, — безтурботно промовив Дзян.

— Та хай йому!

Коли до Сінеґарда повернулася весна, коли досить потепліло для того, щоб Жинь не мусила більше кутатися в товсті зимові