Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Візок зупинився. Він повертався з боку в бік, ніби виглядав чарівників.

Потім він зробив швидке потрійне розвертання і покотився геть на високій швидкості.

— Попався! — заволав Архіректор.

Він націлив свою патерицю й випустив вогняну кулю, яка перетворила невелику ділянку бруківки у щось жовте й пухирчасте. Візок, що набрав швидкості, похитнувся, але продовжив рух, одне з його коліщат тріщало й поскрипувало.

— Воно з Підземельних Вимірів! — сказав Декан. — Забий козлину[37]!

Архіректор заспокійливо поклав руку йому на плече.

— Не будь дурнем. Потвори Підземель мають більше тентаклів і всяких виростів. Вони не мають вигляд рукотворних.

Він обернувся на звук іншого візка. Той безтурботно гримкотів боковим переходом, зупинився, побачивши чи якось інакше сприйнявши чарівників, і щосили справляв варте довіри враження візка, просто кимось тут залишеного. Але Скарбій підкрався до нього.

— Нема жодної користі прикидатися, — сказав він, — ми знаємо, що ти можеш рухатися.

— Ми всі тебе бачили, — сказав Декан.

Візок прикидався шлангом.

— Він не може бути розумним, — сказав Лектор із Новітніх рун. — Для мозку нема місця.

— Хто сказав, що він розумний? — сказав Архіректор. — Все, що він робить, це рухається. Кому для цього треба мізки? Креветки рухаються.

Він провів пальцями по металу.

— Насправді креветки досить розум... — почав Верховний верховик.

— Заткнись, — сказав Ридикуль. — Г-м-м. Він взагалі рукотворний?

— Це дріт, — сказав Верховний верховик. — Дріт — це те, що мало бути створене. І ще коліщата. Навряд чи щось живе має коліщата.

— З такої близької відстані він має вигляд...

— ...цілісного, — сказав Лектор із Новітніх Рун, який важко опустився на коліна, щоб вивчити його ретельніше.

— Як єдине ціле. Зроблено з суцільного шматка. Як машина, яку виростили. Але ж це смішно.

— Можливо. Хіба ж немає у Вівцескельних горах такого виду зозуль, які будують годинники, щоб у них гніздувати? — сказав Скарбій.

— Так, але це тільки ритуал парування, — легковажно сказав Лектор із Новітніх рун. — Крім того, вони паскудно показують час.

Візок висковзнув у щілину між чарівниками й був би утік, тільки щілина була зайнята Скарбієм, який вискнув і тицьнув пальцем у корзину. Візок не спинився, тільки погуркотів далі, до воріт.

Декан здійняв свою патерицю. Архіректор перехопив його.

— Ти можеш вцілити в Скарбія, — сказав він.

— Одну малесеньку вогняну кульку?

— Спокусливо, але ні. Вперед. За ним!

— Йо!

— Як забажаєте.

Чарівники незграбно почали переслідування. За ними, досі непомічена, тріпотіла крилами й дзижчала ціла зграя лайливих слів Архіректора.

А Кошіль Бук очолив маленьку делегацію до бібліотеки.

* * *

Бібліотекар Невидної академії поспішно перебігав кімнату, спираючись на руки, коли двері струснув громовий стукіт.

— Я знаю, що ти тут, — долинув голос Кошеля Бука. — Ти мусиш дати нам увійти. Це життєво необхідно.

— У-у-ук.

— Ти не відчиниш двері?

— У-у-ук!

— Ти не лишив мені вибору...

Старовинні блоки мурування повільно розсунулися вбоки. Цемент викришився. Потім частина стіни впала всередину, лишивши Кошеля Бука стояти у кошелебукоподібній дірці. Він закашлявся від пилу.

— Ненавиджу те, що я змушений це робити, — сказав він, — не можу здолати відчуття, що це потурання поширеним упередженням.

Бібліотекар приземлився йому на плечі. На здивування орангутана, той майже не помітив різниці. 300-фунтовий орангутан зазвичай мав помітний вплив на темп просування людини, але Кошіль вбрав його, ніби комір.

— Думаю, нам потрібна стародавня історія, — сказав він, — дозволь поцікавитись, чи не міг би ти припинити відкручувати мені голову?

Бібліотекар дикувато роззирнувся. Це була техніка, яка зазвичай ніколи не підводила.

Його ніздрі трепетали.

Бібліотекар не завжди був людиноподібною мавпою.

Магічна бібліотека була небезпечним місцем для роботи, і він перетворився на орангутана внаслідок магічного вибуху. Він був досить сумирною людиною, хоча донині так багато людей змирилися з його новою подобою, що лише дехто це пам’ятав. Але зі змінами настало переключення всієї сукупності відчуттів і видової пам’яті. А одним із найглибших, найфундаментальніших, найвродженіших із них був клопіт щодо подоби. Він походив із самого світанку розумності. Подоби з мордою, зубами й чотирма лапами були в мавпячій свідомості, що еволюціонувала, однозначно зареєстровані у розділі поганих новин.

Дуже великий вовк нечутно проскочив крізь дірку в стіні, за ним ішла приваблива молода жінка. Вхідний сигнал Бібліотекаря тимчасово сплутався.

— Тож, — сказав Кошіль, — існує можливість, що я просто зв’яжу тобі руки за спиною.

— Е-е-е-к!

— Він незвичайний вовк. Краще тобі в це повірити.

— У-у-ук?

Кошіль стишив голос:

— А вона технічно може бути не жінкою, — додав він.

Бібліотекар поглянув на Людмилу. Його ніздрі знов затрепетали. Його лоб наморщився.

— У-у-ук?

— Гаразд, можливо, я викладаю це досить незграбно. Дозволь пройти, будь другом.

Бібліотекар дуже обережно ослабив затиск і зісковзнув на землю, утримуючи Кошеля між собою і Люпином. Кошіль обтрусив уламки цементу із залишків своєї мантії.

— Нам потрібно дізнатися, — сказав він, — про життя міст. А саме, я маю знати...

Почувся слабкий передзвін.

Дротяна корзина безтурботно вкотилася у масивну купу на найближчій етажерці. Вона була повна книг. Вона зупинилася, щойно виявила, що на неї дивляться, і примудрилася мати такий вигляд, ніби взагалі ніколи не рухалася.

Дротяна корзина спробувала здати назад, не здаючись рухомою. Люпин загарчав.

— Це те, про що казав Одна-Людина-Відро? — спитала Людмила. Візок зник. Бібліотекар охнув і кинувся за ним.

— О так. Щось, що може стати в пригоді, — сказав Кошіль, який зробився майже маніакально радісним, — ось як воно працює. Спершу щось, що хочеться узяти й десь покласти. Тисячі не потраплять у сприятливі умови, але це не має значення, бо їх і будуть тисячі. А наступною стадією стане щось зручне, яке проникне усюди, і ніхто ніколи не запідозрить, що воно туди саме потрапило. Але все це сталося в неправильний час!

— Але як міста можуть бути живими? Вони ж зроблені з мертвих частин! — сказала Людмила.

— Як і люди. Повір мені. Я знаю. Але думаю, твоя правда. Цього не мало статися. Це все через надлишкову життєву силу. Вона... змінила рівновагу. Вона перетворює те, що не було дійсно дійсним, на дійсність. І це стається надто рано, і це стається надто швидко...

Бібліотекар знову вискнув. Візок вискочив із іншого ряду