Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Але не думай, що я бодай трохи зневажаю твої потреби. Навіть не уявляй собі, ніби вони протиставлені твоєму значенню. Адже я хочу перенести себе, щоб довести тобі мою істину, в такі неадекватні слова, як «необхідне» і «зайве», «причина» і «наслідок», «кухня» і «танцювальна зала». Але я не вірю в ці поділи, що є поділами нещасної мови й вибором поганої гори, з якої придивляються до людських учинків.

Адже, як і до сенсу міста, мій вартовий дійде до них тільки тоді, коли Бог збагатить його ясністю ока та вуха вартових, і нехай тоді крик новонародженого ніколи не буде протиставлений плачеві навколо вмирущого, ярмарок - храмові, а окремий квартал - вірності любові десь-інде, але нехай із цього розмаїття народжується місто, яке поглинає, гуртує та об’єднує, так само як дерево постає з різних елементів дерева, так само як храм домінує своєю непорушною тишею над розмаїттям статуй, колон, вівтарів і склепінь, так само як я зустрів людину лише на рівні, де в мене вже немає враження, що співак протиставлений молотникові, танцюрист - сівачеві, астроном - цвяхареві, бо, якщо я поділяю тебе, я не розумію тебе і втрачаю тебе.

Ось чому я замикаюсь у тиші своєї любові і там спостерігаю людей мого міста. Я прагну зрозуміти його.

Отже, в тому, що стосується мого сусіди, я спостеріг, що він не був плідним у вивченні своєї імперії фактів, станів речей, інституцій, об’єктів, а плідно вивчав лише схильності. Адже, вивчивши мою імперію, ти побачиш там ковалів, побачиш, як вони кують цвяхи, люблять цвяхи і співають пісень про виробництво цвяхів. Потім побачиш лісорубів, побачиш, як вони рубають дерева, люблять рубати дерева й повняться величезної радості в мить свята лісоруба, що починається від першого тріскоту, коли його величність дерево готується простертися. А провідавши астрономів, ти побачиш, що вони залюблені в зірки і слухають лише їхню тишу. І справді, кожен уявляє собі, що він саме такий. Тепер, якщо я запитую: «Що відбувається в моїй імперії, хто в ній народиться завтра?» - ти скажеш мені: «там кують цвяхи, рубають дерева, спостерігають зірки, а отже, там є запаси цвяхів, запаси дерева і запаси спостережень зір». Адже, підсліпий і нечутливий, ти не побачив, що там будують корабель.

І, звичайно, ніхто з робітників не скаже тобі: «Завтра ми вирушимо в море». Кожен вважає, що служить своєму Богові, й має незграбну мову, щоб співати тобі про Бога над богами, що є кораблем. Адже плідність корабля полягає в тому, що він стає любов’ю до цвяхів у цвяхаря.

Щодо передбачення майбутнього, можна передбачати його на значно довші проміжки часу, якщо ти опанував цю строкату сукупність і усвідомив, що я зробив ширшою душу свого народу, і ця душа тепер - схильність до моря. Отже, ти бачив вітрильник, цю сукупність цвяхів, дошок, стовбурів, керовану зорями, бачив, як він формується повільно в тиші і збирається докупи, наче кедр, що витягує соки та солі з каміння, щоб утвердити їх у світлі.

Ти розпізнаєш ту схильність, спрямовану в завтра зі своїми нездоланними наслідками. Ти тут не помилишся: всюди, де вона може виявити себе, вона виявиться. А схильність до землі я впізнаю по тому, що я не можу, бодай на коротку мить, випустити камінь, який тримаю в руці, щоб він не впав одразу на землю.

А якщо я бачу людину, яка гуляє і йде на схід, я не можу провістити її майбутнього. Адже цілком може бути, що, ступивши сотню кроків, у мить, коли я вважатиму її добре утвердженою у своїй подорожі, вона дезорієнтує мене й поверне назад. Але я передбачаю майбутнє свого собаки, якщо щоразу, коли я, хоч на яку коротку мить, попускаю повід, він спонукає мене ступити саме на схід, і тягне мене, бо там є запах дичини, і я добре знаю, куди побіжить мій собака, якщо відпустити його. Смикання поводу навчило мене більшого, ніж тисяча кроків.

В’язень, якого я спостерігаю, сидить або лежить, наче розбитий і позбавлений усіх бажань. Але він прагне свободи. Я розпізнаю цю схильність по тому, що мені досить показати діру в мурі, щоб він стрепенувся і знову став м’язистим та уважним. А якщо той пролом у мурі веде в поле, покажіть мені того, хто забуде зазирнути в нього!

Якщо ти віддаєшся міркуванням, ти забудеш про ту діру, або якусь іншу, або, дивлячись на неї й думаючи про щось інше, не побачиш її. Або, побачивши її і пов’язавши два силогізми, щоб дізнатися, чи ти здатний користатися нею, ти наважишся надто пізно, бо мулярі вже замурують її. Але покажи мені у водоймі, де тисне вода, яку шпарину вона зможе забути?

Ось чому я кажу, що схильність, навіть якщо її годі сформулювати з огляду на неадекватність мови, могутніша за розум і тільки вона й керує. Ось чому я кажу, що розум - лише слуга духу і спершу перетворює схильність і робить із неї докази та максими, що й дає тобі згодом змогу вважати, ніби тобою керував твій базар ідей. Натомість я кажу, що ти керований тільки богами, які є храмом, маєтком, імперією, схильністю до моря або потребою свободи.

Отже, я не помічу ніяких дій свого сусіди, що панує по той бік гори. Адже я не вмію розпізнати за польотом голуба, чи він кружляє, щоб сісти в голубник, а чи змащує крила вітром, я не вмію розпізнати за кроками чоловіка, що йде додому, чи він поступився бажанню своєї дружини, а чи нудьзі від свого обов’язку, і чи його кроки становлять розлучення чи любов. А чоловіка, якого я тримаю у в’язниці,- якщо він не проминає нагоди й наступає ногою на ключ, який я забув, і шарпає за пруття, щоб побачити, чи не ворушиться котрий прут, і міряє очима своїх тюремників,- я вже бачу, як він ходить на волі серед лук і лісів.

Отже, я хочу знати про свого сусіду не те, що він робить, а те, чого він ніколи не забуде зробити. Адже тоді я знаю, який Бог панує