Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

І ось, лаючи в думці і дощ, і поганий настрій, Абакум машинально прочитав на протилежному боці назву вулиці і зупинився. Вулиця Веслець. Адже тут недалеко живе офіціантка з тієї закусочної, куди він колись водив обідати ветеринара Анастасія.

Вони подружилися з цією офіціанткою саме тоді, коли Сія вийшла заміж за його приятеля — інженера заводу електроапаратури. Одного разу Абакум випадково зустрів молодят на вулиці. Усі троє почували себе дуже ніяково. Сія спалахнула, мов півонія, і опустила очі, а інженер, затинаючись, вибачився за те, що вони не запросили Абакума на весілля. А Абакум вимушено посміхався. Невже він колись справді любив цю біляву ляльку? Так, він цілував її, і вона цілувала його. Абакум опам'ятався перший і з звичайною люб'язністю попросив дозволити йому почастувати їх чим-небудь. Було щось зле, мстиво-символічне в цьому запрошенні. Але молодята були так здивовані і збентежені, що не могли придумати ніякої поважної причини, щоб відмовитись.

Так вони і потрапили в найближчу закусочну. Після першого бокала вина Абакум розвеселився, після другого несподівано всміхнувся дівчині з кирпатим носиком, яка їх обслуговувала. Потім кирпата офіціантка почала всміхатись йому. Це дратувало Сію, хоч вона і була вже одружена. Зіниці її очей спалахнули, що дуже сподобалось Абакумові. А інженер нічого не помітив. Він любив попоїсти.

Потім традиційним побажанням щастя Абакум нагадав молодятам, що їм пора йти. Сія повернулась до нього спиною, наче сердилась за щось. Але чоловік її зворушливо потиснув Абакумові руку і навіть лукаво підморгнув на знак подяки.

Як тільки вони вийшли, Абакум покликав офіціантку і поговорив з нею. А ввечері вони разом пішли в цирк. Коли дівчина нахилялась до плеча Абакума, йому здавалось, що він бачить перед собою потемнілі очі Сії.

Усе це пригадав Абакум, коли роздумував, чи піднятись у кімнатку на четвертому поверсі.

Ні, йому не треба підніматись на четвертий поверх.

І Абакум пішов назад тим самим шляхом. Зупинився на хвилину перед вітриною книжкового магазину і пробіг очима заголовки. «Останнім часом мало читаю», — докорив він собі. І вже зібрався було ввійти у магазин, як раптом згадав, що йому нема де зберігати книжок, бо його кімната буквально завалена ними.

І він не зайшов у магазин, а попрямував до Парку свободи.

Звичка до узагальненого мислення поступово зосередила увагу Абакума на питанні, яке досі не займало його.

Величезна енергія його розуму, заморожена бездіяльністю і особистими дрібними незгодами, нарешті, знайшла — хоч і крихітну — щілинку до світу.

Розстаючись з Абакумом на деякий час, полковник Ванов порадив йому змінити місце проживання, делікатно натякнувши, які «вигоди» він повинен шукати: тиху вулицю, квартиру не нижче другого поверху і вікно, яке виходило б на широке подвір'я. Полковник, звичайно, мав на увазі вигоди професіонального характеру. На тихій вулиці швидше відчуєш, чи слідкують за тобою, навіть можеш помітити і запам'ятати, хто це робить. Широке подвір'я не даватиме можливості наглядати за тобою таємно, а вікно, що виходить туди, має незаперечні переваги, як кожна командна позиція. Говорячи про це, полковник тицьнув Абакумові в руку згорнутий аркушик з адресами. Той подякував Ванову, пообіцяв, що через день-два переїде на іншу квартиру і поклав папірець у бумажник.

Але стомлений і пригнічений останніми подіями, він забув про поради полковника, йому було зовсім не до шукання квартири. І раптом згадав про це, коли стояв біля вітрини книжкового магазину.

Навіщо йому книжки, коли через тісноту їх ніде розмістити, не можна навіть усіма користуватись? Абакум мав доступ тільки до тих, які стояли на полицях маленької шафи. Проте значно більше їх лежало за самою шафою, за кріслом, під столом і під диваном, на якому він спав. Книжки лежали і на стільцях, складені купками, валялись на підлозі, наче в якомусь букіністичному магазині. Неприємності починались з того моменту, коли доводилось шукати потрібну для роботи книжку. Як правило, вона не стояла на полиці шафи. Треба було ставати на коліна, повзати по підлозі, переступати купи книжок, перекладати з місця на місце десятки великих і малих томів, доки, нарешті, Абакум знаходив те, що шукав. Але поки він шукав, у нього часто зникало бажання працювати. Та й час минав. Після цього треба було йти у ванну мити брудні від пилу руки. А коли він проходив через кухоньку, хазяйка, стара самотня жінка, завжди починала з ним розмову. Як тільки він з'являвся у дверях, вона одразу ж ставила на спиртівку мідний кофейник і діставала коробку з пожовклим від часу сімейним доміно. Щоб не засмучувати стареньку, яку Абакум жалів через її ревматизм і самотність, він сідав навпроти неї і з покірливою усмішкою відраховував сім кістяних пластинок. Він завжди намагався грати так, щоб обов'язково програти. А коли повертався в свою кімнату, то часто відчував, що бажання працювати зникло.

Безладдя і тіснота в його теперішній квартирі заважали йому зайнятись якоюсь серйозною справою. Ескізи та алгебру він вважав розвагою — розв'язувати задачі й малювати можна було і на коліні, навіть у постелі. Але працю, присвячену старовинним архітектурним пам'яткам і античній мозаїці, на коліні не напишеш.

І саме тут, біля вітрини, згадавши про задуману ще рік тому наукову працю, Абакум раптом відчув подих забутої радості. «Старовинні архітектурні пам'ятки в Болгарії і антична мозаїка» — це була чудова, рятівна мета. Вона могла повністю поглинути його увагу на кілька місяців, бо вимагала спеціальних досліджень і величезної праці. Чому б не спробувати?

Він одразу позбувся б огидного почуття бездіяльності. Крім того, в нього зібралось чимало цікавих висновків, які він давно мріяв втілити у життя.

Цей подих радості оживив його. Пройшов бажаний дощ. І від пустелі в душі Абакума не лишилось і сліду. Тепер треба було швидше знайти зручну квартиру.

На папірці, якого Абакумові дав полковник Ванов, було написано дві адреси. Одна — на вулиці Велике Тирново. Абакум одразу ж викреслив її олівцем. Полковник, очевидно, жив застарілими уявленнями про тишу софійських вулиць. Вулиця Велике Тирново