Читати книгу - "Російські казки"

— Дивися, нікому ж не кажи, що ти на мені верхи їздив; а похвалишся — горе тобі буде.

Іван — купецький син обіцяв йому не хвалитися, подякував велетневі й пішов додому.

Приходить, а там уже всі за весільним столом сидять. Як побачила його прекрасна царівна, мерщій вискочила з-за столу, кинулась йому на шию.

— Ось, — каже, — мій наречений, а не той, що за столом сидить!

— Що таке? — питає батько.

Іван йому розповів про все: як він сіллю торгував, як царівну викрав і як старші брати його в море кинули.

Батько розсердився на старших синів, прогнав їх із дому геть, а Івана одружив із царівною.

Почався у них веселий бенкет; на бенкеті гості випили й почали вихвалятися: хто силою, хто багатством, хто молодою дружиною. А Іван сидів, сидів та сп’яну сам похвалився:

— Це ще що за похвальби! От я можу похвалитися: на велетні через море верхи їхав!

Тільки-но вимовив — тієї ж миті з’являється велетень біля воріт:

— Ой, Іване — купецький сину, я тобі наказував не хвалитися мною, а ти що зробив?

— Пробач мені, — каже Іван — купецький син. — То не я хвалився, то хміль хвалився.

— Ану покажи: що воно за хміль?

Іван наказав привезти сорокову діжку вина та сорокову діжку пива; велетень випив і вино й пиво, захмелів і пішов усе, що потрапляло під руку, ламати і руйнувати. Багато шкоди накоїв: сади поваляв, хороми зруйнував! Потім і сам упав і спав безпробудно три доби.

А як прокинувся він, почали йому показувати, скільки він біди накоїв; велетень страх як здивувався й каже:

— Ну, Іване — купецький сину, пізнав я, який хміль; не пий, не хвалися ти мною віднині й довіку.

В одному царстві жив собі дід із бабою у великій бідності. Багато чи мало часу минуло — померла баба. На дворі саме зима була люта, морозна.

Пішов дід по сусідах та по знайомих, просить, щоб допомогли йому викопати для баби могилу; тільки сусіди та знайомі, знаючи його велику бідність, усі до одного відмовились. Пішов дід до попа; а в них у селі був піп жадібний, безсовісний.

— Прошу вас, батюшко, — каже, — бабу поховати.

— А є в тебе гроші, чим за похорон заплатити? Давай, добродію, наперед!

— Перед вами нічого гріха таїти: нема в мене в хаті й копійки! Зачекайте трішки, зароблю — з лихвою заплачу; чесне слово, заплачу!

Піп не захотів і мови дідової слухати:

— Як нема грошей, не смій і приходити сюди!

«Що робити, — думає дід, — піду на цвинтар, вирию таку-сяку могилу і поховаю бабу сам».

От він прихопив сокиру та лопату й пішов на цвинтар; прийшов і почав могилу готувати: стесав зверху мерзлу землю сокирою, а там і за лопату взявся. Копав, копав і викопав казанок, глянув — а він повнісінький червінців насипаний, як жар блищать! Дуже зрадів дід: «Слава Тобі, Господи! Буде за що і поховати, і пом’янути бабу». Не став дід більше могили копати, взяв казанок із золотом і поніс додому.

Ну, з грошима певна річ — усе пішло як по маслу! Зразу знайшлися добрі люди: й могилу викопали, і труну змайстрували; дід послав невістку купити вина і наїдків та закусок різних — усього, як годиться на поминках, а сам узяв червінець у руку й поплентався знову до попа.

Тільки в двері, а піп на нього:

— Сказано тобі, діду, щоб без грошей не приходив, а ти знову лізеш!

— Не сердьтеся, батюшко! — просить його дід. — Ось вам золотий — поховайте мою бабу, повік не забуду вашої милості!

Піп узяв гроші й не знає, як діда привітати, де посадити, якими словами улестити:

— Ну, дідусю, будь певен, усе буде зроблено.

Дід поклонився й пішов додому, а піп із попадею повели про нього мову:

— Ач, кажуть: бідний, бідний! А він золотого відвалив. Багато за свій вік похоронив я знатних покійників, а стільки ні від кого не отримував…

Зібрався піп з усім причтом і похоронив бабу як годиться.

Після похорону просить його дід до себе пом’янути небіжчицю. Ось прийшли вони до хати, сіли за стіл, і звідки що й узялося: і вино, і наїдки, і закуски різні — всього вдосталь!

Гість сидить, за трьох наминає, на чуже добро поглядає.

Пообідали гості й почали по домівках розходитись; ось і піп підвівся. Пішов дід його проводити, і щойно вийшли на двір, піп бачить, що чужих більш нікого немає, і почав діда розпитувати:

— Слухай, добродію! Покайся мені, не лишай на душі жодного гріха — все одно, як перед Богом, так і переді мною: як тобі так швидко вдалося розбагатіти? Був ти мужик злиденний, а тепер звідки що й узялося! Покайся, добродію! Чию згубив ти душу, кого обікрав?

— Що ви, батюшко! Істинною правдою зізнаюся вам: я не крав, не грабував, не вбивав нікого; скарб сам у руки дався!

І розказав, як було діло.

Як почув це піп, аж затрусився від жадоби; повернувся додому, нічого не робить — день і ніч думає: «Такий нікчемний чоловік і отримав таку силу грошей. Як би тепер примудритися й відібрати в нього казанок із золотом?».

Сказав він про те попаді, стали вони вдвох радитись і нарадили.

— Слухай, матушко! А в нас же цап є?

— Є.

— Ну, гаразд, дочекаємось ночі і зробимо справу, як треба.

Пізно ввечері притяг піп