Читати книгу - "Російські казки"

От як дізнався менший син, що його братів за море послали, одразу прийшов до батька й почав у нього проситися в чужі землі — себе показати, на людей подивитись.

Купець довго не погоджувався:

— Ти й голови додому не привезеш! — та все ж і йому дав корабель з найдешевшим вантажем: з колодами, шалівкою і дошками.

Зібрався Іван у путь-дорогу, відчалив од берега і скоро нагнав своїх братів.

Пливуть вони разом по синьому морю день, другий і третій, а на четвертий подули сильні вітри й відкинули Іванів корабель далеко, до якогось незнаного острова.

— Ну, хлопці, — закричав він матросам, — причалюйте до берега!

Пристали до берега, він зійшов на острів, наказав його чекати, а сам пішов стежкою; ішов, ішов і дістався до височезної гори, дивиться — в горі тій не пісок, не камінь, а чиста руська сіль.

Повернувся назад до берега, наказав робітникам усі колоди й дошки у воду покидати, а навантажити корабель сіллю.

Щойно це зробили, відчалив Іван від острова й поплив далі.

Довго чи швидко, далеко чи близько — приплив корабель до великого багатого міста, зупинився біля пристані і якір кинув.

Іван — купецький син пішов у місто й вирушив до тамтешнього царя бити чолом, щоб дозволив йому торгувати по вільній ціні; а на показ поніс вузлик свого товару — руської солі.

Одразу доповіли про його прихід государю; цар його покликав і питає:

— Кажи, у чім справа — чого треба?

— Так і так, ваша величносте! Дозвольте мені торгувати у вашому місті по вільній ціні.

— А яким товаром торгуєш?

— Руською сіллю, ваша величносте!

А цар про сіль і не чув: у всій державі їли без солі. Здивувався він, що воно за такий новий, небачений товар?

— Ану, — каже, — покажи!

Іван — купецький син розгорнув хустину; цар подивився й подумав нишком: «Та це всього-на-всього білий пісок!». І каже Іванові з насмішкою:

— Ну, брате, цього добра в нас і без грошей дають!

Вийшов Іван із царських палат дуже засмучений і спало йому на думку: «Дай-но піду до царської кухні та подивлюся, як там кухарі страви готують — яку вони сіль кладуть?».

Прийшов до кухні, попросився перепочити трішки, сів на стілець і придивляється. Кухарі тільки й бігають узад-уперед: хто варить, хто смажить, хто ллє, а хто на сковороду яйця б’є.

Бачить Іван — купецький син, що кухарі й не думають солити страви; діждав хвилини, як вони всі з кухні повиходили, узяв та й сипнув солі, скільки треба, в усі наїдки і приправи.

Настав час обід подавати; принесли першу страву. Цар скуштував, і вона йому такою смачною здалася, як ніколи раніше; подали другу страву — ця ще більше сподобалась.

Покликав цар кухарів і каже їм:

— Скільки літ я царствую, а ніколи так смачно ви не готували. Як ви це зробили?

Відповідають кухарі:

— Ваша величносте! Ми готували по-старому, нічого нового не додавали; а сидить у кухні той купець, що приходив вільного торгу просити, чи ж не він підсипав чогось?

— Покличте його сюди!

Привели Івана — купецького сина до царя.

— Винуватий, царю-государю! Я руською сіллю всі наїдки і приправи присмачив; так у наших краях заведено.

— А по чім сіль продаєш?

Іван зметикував, що діло налагоджується, й відповідає:

— Та не дуже дорого: за дві міри солі — міра срібла й міра золота.

Цар погодився на таку ціну й купив у нього весь товар.

Іван насипав повний корабель сріблом та золотом і став чекати попутного вітру; а в того царя була дочка — прекрасна царівна, захотілося їй подивитись на руський корабель, і проситься вона в свого батька на корабельну пристань. Цар відпустив її.

От вона взяла із собою нянечок, мамок і красних дівчат та й поїхала руський корабель оглянути. Іван — купецький син почав їй показувати, що і як називається: де вітрила, де снасть, де ніс, де корма, — і завів її до каюти; а матросам наказав мерщій якоря відрубати, вітрила поставити і в море виходити. І такий потужний попутний вітер їм був, що вони скоро відійшли від того міста на велику відстань.

Царівна вийшла на палубу, дивиться — навкруги море. Іван — купецький син почав її втішати, умовляти. Царівна скоро усміхнулась і припинила журитися.

Довго чи ні плив Іван з царівною морем, доганяють його старші брати; довідалися про його завзяття і щастя й дуже позаздрили; прийшли до нього на корабель, схопили його за руки й кинули в море, а потім між собою жереб кинули, і старший брат узяв царівну, а середульший — корабель зі сріблом і золотом.

І сталося тоді, як кинули Івана з корабля, плавала поблизу одна із тих колод, які він сам повикидав у море. Іван ухопився за ту колоду і довго плавав з нею морською гладдю; нарешті прибило його до невідомого острова.

Вийшов він на землю і пішов берегом. Трапився йому назустріч велетень зі здоровецькими вусами, на вусах рукавиці — вачеги — висять: після дощу сушить.

— Чого тобі тут треба? — питає велетень.

Іван розповів йому все, що сталося.

— Хочеш, я тебе додому віднесу? Завтра твій старший брат із царівною одружується; сідай-но мені на спину.

Узяв його, посадовив на спину й побіг через море; тут в Івана шапка з голови спала.

— Ой, — каже, — я ж шапку загубив!

— Ну, брате, далеко твоя шапка — верст п’ятсот позаду лишилося, — відповів велетень.

Приніс він його на батьківщину,