Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Прикметно, що у «Веседому цвинтарі» майже відсутні галицькі діалектні слова, якими Стус подеколи надуживає — хоч у віршах, хоч у листах, хоч у публіцистичних заявах. Використання цих, непритаманних великоукраїнському мовленню, лексем і зворотів потребує докладнішого вивчення, а тут можна обмежитись одним зауваженням. Галицький діалект у 60-х роках (почасти й сьогодні) виконував роль показника приналежності до певної групи, подібно до сленґу нинішніх молодіжних угруповань. Позаяк український сленґ на той час був розвинений слабко, як завжди корелюючи і змішуючись із сленґом російським, самоідентифікація в колі шістдесятників задовольнялася галицизмами. Поширене, загальноприйняте слововживання є важливим символом суспільної солідарності людей, які говорять даною мовою, натомість сленґ, або в нашому випадку діалект, сигналізує про належність до локального середовища, яке не хоче бути поглиненим більшою спільнотою мови. Фактично, для означення власної окремішності і тоді, і тепер достатньо було говорити українською; однак галицизми додавали мовній практиці специфічного відтінку, викликаючи в реципієнтів асоціації з чимось таким елітарно-крамольним і, до того ж, успішно забезпечуючи мовців компактними, дещо екзотичними фразеологізмами, оскільки питомо наддніпрянські фразеологізми в мовному житті великих міст сприймалися вже як архаїчні або занадто літературні для живої мови елементи.
Вироблена мова «Веселого цвинтаря» нагадує мову Рильського або Бажана; очевидно, на цьому етапі творчості і життя Василь Стус звільняється від групової ідентичності шістдесятників, повністю розчиняючись у самособоюнаповненні, котре не потребує підкреслення власної партикулярності. У цій збірці ми чи не вперше зустрічаємося з т. зв. «віщими віршами», з віршами, які збуваються. Достатньо перечитати «Посадити деревце…» — і порівняти його зі спогадами табірного товариша Стуса, Василя Овсієнка, який, описуючи першу зустріч із поетом, відтворює атмосферу і реалії цього вірша — мало не дослівно: «Чи не першого ж дня нашого знайомства пішли ми з Василем за покинутий барак до куща шипшини та скопаної під квітник грядки…Василь Стус, як тільки потепліло, скопав грядку. Знайшлося насіння нагідок та матіол. Ми стали доглядати квіти, і вони Божою волею та нашими стараннями буйно зацвіли, тішачи наші очі й душі. Та Зіненкові донесли, що українці створили тут собі святиню… Тож Зіненко наказав двом «сукам», Кононенку та Ісламову, викорчувати шипшину, коли ми були на роботі, роздерти кущ на шматки і посадити навпроти штабу, а квіти витоптати. Боляче було дивитися на таку наругу. Проте і після цього на грядці виткнулися пагінці, кущ ожив би. І деякі квіти одійшли. Та доглядати їх довелося мені вже без Василя, бо він час від часу сидів у карцері і захистити його від наруги було неможливо»[8]. Символічна картина творчості в умовах Радянського Союзу, штрихами накидана в «Посадити деревце…», через кілька років стає фраґментом реальності, за законами тієї ж реальності і розвиваючись далі; вірш сприяє прирощенню буття, збуваючись. Але збуваються вірші за однієї істотної умови: якщо їхньому авторові вдалося проникнути до джерел архетипного знання, до згадуваного вже центру буття, звідки минуле й майбутнє, життя перед народженням, історична екзистенція і життя після життя можна охопити одним поглядом.
«Час творчості» (1972), збірка, написана вже в слідчому ізоляторі, є яскравим доказом цього проникнення в трансцендентне — і навспак, позаяк у цих сферах індивідуальне й універсальне, конкретне і абстрактне ототожнюються. «Час творчості» не просто етапна збірка у творчому житті Василя Стуса, а своєрідний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сполохи [Літературна критика та есеїстика]», після закриття браузера.