Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

У коморі стало зовсім темно. Меблі, ящики, складені на купу, поступово злилися з нічною темрявою. Лише на столику ледь помітно блищала пляшка з водою.

Десь у місті почав вибивати годинник.

Сергій здригнувся і нашорошив вуха. Безперечно, це той баштовий годинник, якого він не раз чув, охоплений відчаєм, у тій халупі, на протилежному боці міста. Сьогодні мелодійний дзвін видався йому дружнім і фамільярним.

Сімнадцять годин!

Дивно, чому раптом у цю хвилину він ясно пригадав свій політ над тайгою. Сергій ніяк не міг зрозуміти цього.

Наче незабутні кадри з фільму, він знову побачив безмежні, незаймані ліси півночі, що пропливали під крилом, фантастичне мої ромаджєння дерев, зелений килим, по якому бігла тінь літака. Годі був літній день, теплий і сонячний, на які щедрий Далекий Схід. Він пригадував. Він саме працював на будівництві, на березі Падуна. Катерина і він приїхали туди добровольцями. Тоді у них ще не було дитини. Вони були молоді, повні сил та енергії, захоплені сміливими планами, і не втратили ще смаку до пригод. Через річку прокладали нафтопровід, і на будівництві було багато молоді.

У той день Василь Карпович запросив його зробити з ним невелику прогулянку на «АН-2». «Чудова штука», — казав він, гладячи фюзеляж біплана. Міцний був чоловік, працював, як чорт, ніколи не знав лікарів, жадібний до життя.

Коли вони перелітали Падун, приголомшені величним краєвидом, Василь Карпович сказав йому:

— Країна наша, немов ця річка: спокійна, велична, безмежна і нездоланна. Як річка утворюється з мільйонів і мільйонів краплин води, так і наша країна складається з мільйонів людей. Як ті краплини, що зливаються в нестримний потік, так і всі наші люди неухильно йдуть до мети.

І після короткої паузи мовив своїм трохи хрипким голосом:

— Наша країна, Сергію Сергійовичу, це могутній дзвін, і голос його чути далеко, і не лише у нас.

Василь Карпович дуже полюбляв гучні метафори, і весь загорався, коли говорив про свою батьківщину.

Сергій Ворогін подумав, де б зараз міг бути цей чоловік. Чи живий він іще? Востаннє Сергій чув про нього, коли той літав на легкому бомбардувальнику, десь на Центральному фронті.

Несподівано Сергій зрозумів, чому він згадав Василя Карповича. Годинник! Годинник, що відбив на башті п'ять разів.

Знову кашель почав розривати його груди. Б горлі і бронхах хрипіло.

«Нічого собі, добре мені перепало. Я витримав більше, ніж треба. І кінь не потягнув би в таких умовах. Дві ночі просто неба і ще тримаюсь, це ж рекорд».

Тепер, лежачи у відносно теплій кімнаті, він міг спокійно згадувати свої вчорашні нещастя.

«Найважча ніч була перша, ота, коли я заліз у грузовик, боячись, що мене помітять. А перед цим я вийшов із станції і пограбував того нещасного залізничника. А ранком? Годинами тремтіти на вулицях, у відчаї і страху, не маючи іншої перспективи, як у разі чого убити їх і загинути самому».

Він здригнувся.

Гм, кумедно все-таки.

Хоч у кімнаті було темно, проте Альбер Перрішон не вмикав плафона. Для цього треба було б опустити портьєри, а вставати йому не хотілося.

Страхувальне бюро розмістилося в трьох кімнатах на другому поверсі старого приватного готелю. Кімната, яка правила Альберу Перрішону за кабінет, колись була спальнею, на стінах ще збереглися старі вицвілі шпалери. Карнизи, вгорі прикрашені голівками амурів, подекуди облупились, викладений чорним мармуром і потрісканими жовтими кахлями камін був завалений старими черевиками, а в дзеркалі, засидженому мухами, було видно полиці із стосами папок і дві новенькі етажерки в кутку.

Сидячи за робочим столом, Альбер Перрішон крутив у руках дерев'яний ніж для розрізування паперів і мовчки дивився на Андре Ведріна, який замислено стояв біля високого кремонського вікна.

Андре саме роздумував над тим, що повідомив йому Альбер Перрішон. Звістка була така важлива, що той негайно подзвонив Тентенові і викликав до себе Андре на п’яту годину. Новина була така несподівана, що він і зараз пам'ятав розмову з шефом від слова до слова.

— Німці розклеїли вранці оголошення, обіцяючи винагороду в п'ять мільйонів тому, хто викаже Сергія Ворогіна, капітана Радянської Армії. Це він учинив замахи, які ось уже три дні хвилюють нас.

Вражений Андре Ведрін так поглянув на Перрішона, ніби несподівано побачив на майдані де Жод динозавра, який читає бульварну газетку «Ле пті Парізьєн». Він нічого не відповів; йому було незручно, що він не помітив оголошення.

Альбер Перрішон спокійно вів далі:

— Оголошення дало наслідки. Якийсь бродяга повідомив німців про росіянина. Я був свідком. Він скористався телефоном «Кафе де Парі» і подзвонив у гестапо. А я сидів у залі, у мене там було ділове побачення… Німці провели велику облаву, однак марно. Він врятувався. Як саме — не можу збагнути. Але він утік, і нам треба йому допомогти. Я вже сказав усім нашим людям. Перший, хто побачить росіянина, негайно сховає його. Ми мусимо його врятувати.

Андре Ведрін перепитав:

— Але як же з ним познайомитися, як, власне, приступитися до нього, коли він ні слова не розуміє по-французьки?

— Є одне слово, яке розуміють усі, на багатьох мовах воно звучить однаково. Це слово — camarade. Є ще одна мова, мова поглядів — чесних і приязних. Нічого, якось порозуміються. У нас нема іншого виходу.

Андре Ведрін все ще не міг отямитися. Яким чином офіцер Радянської Армії потрапив у Клермон-Ферран? Неймовірно!

Адже величезна відстань пролягла між Радянським Союзом і Францією, неозора територія, охоплена пожежею війни, окупована німецькою армією, що контролює всі шляхи сполучення. В уяві Андре Радянський Союз належав до того світу, який не мав жодних зв'язків з його батьківщиною. І все ж, хоч як це дивно, радянська людина ходила