Читати книгу - "Зневажаючи закон"

А може, — спало йому на думку, коли він попивав каву, — може, Пасовський сам походить із цього середовища? Ну, вибився нагору, щось там скінчив, але зберіг колишніх добрих друзів. Жив оддалік від них, одружився з жінкою із так званого «порядного середовища» — однак вовка тягло до лісу й він повернувся, але не назавжди. Повертався лише на певні періоди часу, для оборудки своїх справ.

Чи пощастило б, прочесавши ввесь варшавський світ шахраїв, скупників, злодіїв та інших правопорушників, натрапити на слід Пасовського? Слід його дитинства, юнацтва, зв'язків. За документами, він приїхав до Польщі після війни, сорок шостого чи сорок сьомого року. Хто тоді перевіряв, як воно було насправді? Документи свідчили, ніби він народивсь у Відні за три роки до початку війни. Отже, зараз він має сорок п'ять років. А здається молодшим… До Польщі він приїхав з матір'ю, яка невдовзі померла, а його, малого, взяли до себе якісь родичі. З ними він мешкав у Гданську.

У Гданську?.. Раптом Щенсний згадав про фальшивий диплом, якого Ян Завадовський придбав у невідомої людини саме в тому місті. Високий чоловік у темних окулярах. До інженера Вишневського теж приїздив уночі високий чоловік у темних окулярах — прохав змінити покришки…

Як зробити, щоб Пасовський, надів темні окуляри? Як намовити його приклеїти вуса, з допомогою пластиліну чи чого там перетворити гладеньке обличчя на зморшкувате? Як одягти його в лахи скупника й у такому вигляді показати Операторові та іншим?.. Безглуздя.

Він повинен був десь сховати коштовності й валюту. Прокурор не дасть ордера на обшук — не буде підстав. У квартирі на Празі не було ні найменшого натяку на коштовності. Зрозуміло, скупник не тримав їх там, куди, незважаючи на хитромудрі замки, міг дістатися злодій.

— Ще одну каву, будь ласка, — попрохав він чорняву Дануту, яка усміхалася з-за стойки.

Данута знов усміхнулася — самими губами, її очі неспокійно стежили за чоловіком, який підсів до столика під вікном і весело розмовляв з відвідувачами. Щенсний сам узяв каву, виручаючи захекану кельнерку, бо людей саме було повнісінько, і повернувся до свого столика. Чого вона боїться — його чи за нього? — думав він, дивлячись на принадне обличчя Пасовської. От якби з нею порозмовляти, не тут, звичайно, а запросити до. Іншого кафе або на прогулянку… Незбутня ідея — Данута ж з ранку до вечора зайнята, та ще й смертельно закохана в чоловіка.

То як: Пасовський — це Ураж? Хай йому чорт!..

Рудий Оператор хотів прислужитися. Він багато дечого розповів про скупника та його квартиру на Празі, пильно стежачи, щоб не зашкодити самому собі. «Міліція, — думав він, — любить знати навіть найменші дурниці, потім робить з цього несподівані висновки. Ну, та мені на це плювати, можу базікати хоч і цілий місяць».

— Якщо вас цікавлять… ну, відбитки пальців, — зненацька сказав він якось Щенсному, — то Уражевих відбитків ви там не знайдете.

— Це ж чому? — здивувався майор. Він був певен, що численні відбитки, розсіяні по всій квартирі, належать скупникові.

— А в нього на руках була екзема чи щось подібне. І тому він ніколи не скидав рукавичок. Мабуть, з цієї причини, нікому й ніколи не подавав руки.

— Але ж він не міг вмиватися в рукавичках! — зауважив майор.

Оператор знизав плечима й пробурмотів щось про водобоязнь чи відразу до мила. В квартирі й справді було неймовірно брудно. Отже, виходило, в квартирі Уража полишив свої сліди і ще хтось, і цей четвертий побував там уже після того, як скупник інсценізував напад на себе. Але в дактилоскопічній картотеці цих відбитків не знайшли.

Сержант-дільничний, котрий виріс на Празі, знайшов потрібні слова, аби підпільна шинкарка відповіла на кілька запитань. А саме: чи бачила вона когось тієї ночі або на світанку наступного дня, якщо бачила — то хто це був і тощо. Баба хутко зметикувала, що скупника вбито, отже, він не повернеться, а сержант тішиться добрим здоров'ям, і їй ще не раз доведеться мати з ним справу.

— Авжеж, пане начальник, — відповіла вона пошепки, щоб ніхто знайомий, боронь боже, не почув. — Був тут уранці один, такий собі Манек з шістнадцятої на першому поверсі, працює в плодовому павільйоні біля ринку. Я саме йшла до магазину по хліб, а він нісся згори. Й пита мене, чи не знаю, що скоїлося в пана Уража, бо двері відчинені. Ну то й кажу: як одчинені, то сам і подивись, бо я не знаю. Ну, він знову чкурнув нагору.

— І довго він там був?

Стара хвилинку подумала, поколупалася в носі.

— Як я поверталася з хлібом, то він саме виходив з брами.

— А чи довго ви стояли в черзі?

— Хвилин із двадцять або трохи більше.

— Щось виносив з квартири?

— Не знаю. В усякому разі, в руках нічого особливого не тримав. Пане дільничний! — стара схопила його за рукав, благально подивилась у вічі. — Я вам усе-все сказала, чистісіньку правду, то ви вже хоч вряди-годи згляньтеся наді мною… ну, що я часом щось там продам, бо треба ж заробити… скільки тієї пенсії, га? То як воно буде, пане начальник?

— Повинно бути добре, — дипломатично відповів сержант. Він мав на увазі загальну ситуацію, бо зроду був оптимістом.

Манек, отой малий вуркаган, що через балкони на вищих поверхах влазив до квартир, наче кіт, не відпирався, що побував у скупника. Стара перекупка — це він умить збагнув — його не щадитиме, бо схоче його коштом трохи почистити своє досить заплямоване спекуляцією сумління. Так, сказав він, я забігав уранці до пана Якуба, він обіцяв улаштувати мене на роботу до своїх знайомих. Прочиняю двері, дивлюся — страшенний розгардіяш; спочатку вирішив, що Ураж переїжджає, тоді бачу кров, мені стало недобре, довелося сісти на перекинутого стільця. Сиджу й чекаю, може, Ураж прийде, може, хтось його побив, то