Читати книгу - "Зневажаючи закон"

Коли очна ставка скінчилася й рудого вивели з кімнати, Щенсний звернувся до ювеліра, який і досі не міг заспокоїтися:

— Ви зазнали матеріальних збитків. Вас покалічено. Я вам співчуваю. Скажіть, будь ласка, хто продав вам золоті монети? Я маю на увазі ту жінку, що їх вам принесла.

Обличчя ювеліра набрало ображеного виразу, і він з гідністю відповів:

— Та жін… та дама — це моя близька знайома. Я не хотів би вплутувати її в цю справу. Вона ні в чому не винна.

Я купив у неї монети, бо вона вкрай потребувала грошей, до того ж — значну суму. Це був виключний випадок. І я зробив це з чисто дружніх міркувань.

— Обіцяю вам, що дама не зазнає ніяких прикрощів. І нагадую, що торгівлю золотом заборонено. Отже?…

В цю мить ювелір уявив, наче живого, того молодика, що приходив з Монікою, — пристойного, елегантного, стрункого. «Хай йому чорт, адже то був її новий коханець!» — подумав він, спалахнувши люттю.

— Це пані Кропінська, — неохоче відповів він. — Вона потім прийшла до мене вдруге з одним… ну, своїм знайомим. Вони хотіли, щоб я доплатив, хоча я дав їй дуже пристойну ціну.

— Вони приходили до вас уже після нападу?

— Ні, до.

— Який вигляд мав супутник Кропінської? То був її чоловік?

— Та де там! Директор Кропінський — статечна, поважна людина. А той… то був такий собі елегантний чепурун. Він мені не рекомендувався, то й прізвища я не знаю.

Треті знайдені в кімнаті Уража відбитки пальців було розшифровано значно пізніше, аж на початку жовтня. Саме тоді в одній з кімнат Варшавського управління Щенсний випадково побачив юнака, затриманого під час вуличної бійки. Йому ще не виповнилося двадцяти років. Очі хлопця бігали, а на руці було свіже татуювання.

— Поглянь-но, — сказав майорові колега, що вів допит, і показав витатуйований напис: «Фашистська еліта поширення тероризму»[13] — А в кишені, — додав офіцер, — він мав пов'язку із свастикою.

Щенсний прикусив губу. Боявся, що як не вийде негайно, то вибухне… Отак вразило його побачене. Але він стримався і лише пробурмотів колезі:

— Даси мені потім його відбитки пальців! — і вийшов, грюкнувши дверима так, що погано закріплена ручка полетіла на підлогу. Від цього йому трохи полегшало.

Відбитки пальців юнака збіглися із знайденими в Уража. Але майор відчував, що допитувати його не зможе, не зможе лишатись об'єктивним. Довелося це зробити Кренглевському. Виявилося, член «фашистської еліти» є дрібним злодієм, скоріше навіть посередником між справжніми злодіями та скупниками. В Уража він побував двічі або тричі, тому нічого істотного сказати не міг. Але спробував зацікавити капітана ідеологією тероризму. Кренглевський урвав цю розмову й відправив «терориста» в Службу безпеки.

— І що тим цуценятам у голову вдарило? — роздратовано питав він потім у Щенсного. — Вони ж поляки!

— Їх нацьковує Захід. Надсилає брошури, листівки, посилки… Є в нашій країні й такі, хто за долари, горілку, сигарети ладен запродатися будь-якому чужому урядові. І найбільше в цьому винні ми самі, наше суспільство. Не спромоглися виховати з цих юнаків — ну хай не з усіх, а хоч би з частини — справжніх патріотів. Ось і маємо результат. Але за день ми цьому не зарадимо, друже. Тому берімося знову до справи Якуба Уража. Не знаю, чи є якийсь сенс розмовляти з Монікою Кропінською.

— Та навіщо нам з нею розмовляти? А, розумію, ти подумав про високого молодика в темних окулярах, що з ним вона ходила до ювеліра. Чоловіче, але влітку такий вигляд має чи не кожен другий! Ми лише збочимо з правильного шляху. Досі нагляд за Пасовським нічого не дав. А тобі не спадало на думку, що Завадовський навмисне нам його підсовує?

— Можливо. Біда лише, що я цього правильного шляху поки що не бачу. Шукаємо вітра в полі — та й годі.

Інженер Вишневський одразу впізнав водія, якому замінив покришки. Впізнав на знімку, де той в окулярах і без вусів. Точнісінько так само повівся й Завадовський. Ювелір з Волі трохи зацікавивсь іншим знімком. Обличчя того «красунчика» він не запам'ятав, бо й не хотів пам'ятати, але йому здавалося, ніби той мав-таки вуса.

Три злодії одностайно показали на знімок з глибокими зморшками на обличчі, з вусами й у темних окулярах. Поза тим Оператор додав, що в Уража нервово сіпається обличчя, а інколи піднімається верхня губа. Траплялося, що він голив вуса. Всі троє були згодні в одному: він високий, трохи сутулиться.

— А Пасовський — чоловік стрункий, вусів не має, нервового тику теж, — зітхнув майор. — Ні, ми все ж таки стали, мабуть, на хибний шлях. — Він замислився, потім додав, наче сам собі; — Проте треба буде…

У барі в Данути Пасовської можна було попоїсти смачно і відносно дешево. Щенсний у цьому пересвідчився, обідаючи там шість днів підряд і ласуючи добре приготованою кавою. Він обережно придивлявся до відвідувачів, кілька разів побалакав з кельнерками, похвалив кухню, посміхнувся пані Дану ті — коротше кажучи, з першого дня його зустрічали привітно і почали ставитися, як до постійного клієнта.

На сьомий день уранці до бару ввійшов гарний високий чоловік, із засмаглим обличчя і густим хвилястим волоссям. Щенсний здригнувся. Неважко було здогадатися, що це і є Казимир Пасовський, хоч він був безвусим і не носив темних окулярів.

Чи нагадував він Якуба Уража? А особливо — той знімок, що його експерт «очистив» від зморщок і вусів? Майор мусив відповісти на це своє запитання ствердно, хоча фотографія в паспорті була бліда й невиразна. Якби тих двох поставити поряд — от тоді можна було б негайно помітити схожість і різницю. Чи взагалі можливо, питав він себе, щоб такий чоловік, як Пасовський, час від часу натягав личину скупника? Чи можливо, щоб цей елегантний молодик ночував на брудному матраці, жив серед лахміття, а найголовніше —