Читати книгу - "Ліки від страху"

ми десять років сидимо з ним на одному березі, він — трохи вище, я — нижче, і я добре знаю, що в час тривоги ми разом спускаємося з укосу й по груди, а коли й по горло йдемо в бистрому, холодному й непроникному потоці під назвою життя, і його іронічний тон не міг заступити мені пронизливо-зелених вогнів сердитої цікавості, що спалахнули в його завжди припухло-вузьких очах: йому також було дуже цікаво, чи справді возить професор Панафідін у машині загадковий транквілізатор, яким «глушанули на стадіоні його мента».

— Ти поговори з ним з погляду наукової допитливості, — промовляв він. — Адже шукає професор ці ліки, от ти йому й запропонуй разом пошукати в машині. Коректно, ввічливо, для втамування наукового й спортивного інтересу. І ти будеш вдоволений, і не пролунають оті брутальні слова — «недовір'я», «брехня», «обшук»…

— Це якщо він погодиться. А якщо ні?

— Тоді треба буде проявити винахідливість.

Я не ображався на Шарапова: не міг він мені дати вказівку обшукати машину Панафідіна. І я це добре розумів. Шкода лише, що на свою винахідливість я не вельми покладався.

Повернувшись до свого кабінету, я зателефонував Панафідіну додому.

— Він у місті й дома не скоро буде, — відповів приємний жіночий голос. — А хто його питає?

— Моє прізвище Тихонов, — сказав я і подумав, що, коли це дружина Панафідіна, не зашкодило б поговорити й з нею. — А ви Ольга Іллівна?

— Так, — відказала вона, й тінь здивування промайнула в її голосі.

— Добридень, Ольго Іллівно. Я інспектор карного розшуку.

— А-а, так-так. Олександр говорив мені…

— Якщо це не дуже порушує ваші плани, я б хотів з вами поговорити, а тим часом Олександр Миколайович під'їде, га?..

— Ради бога, — охоче погодилася Панафідіна. — Адресу знаєте?

— Спасибі велике. Знаю, їду…

Я вийшов на вулицю й став чекати чергової машини.

День видався безбарвним, сизим. Було холодно, вітряно, дрібненький, січний дощик поривами обхльоскував асфальт сірими бризками. На протилежному боці вулиці якийсь парубчак длубався у «Запорожці». У цієї кумедної машини двигун не там, де в усіх автомобілів, а ззаду. Парубок заводив мотора корбою, і здалеку здавалося, ніби маленькому настовбурченому віслючкові накручують хвоста. По тротуару летіло жовте листя, клапті паперу, сміття, й від усього цього похмурого дня з дощовою сіянкою та холодним вітром на душі було кепсько. У цьому тоскному настрої, з неясним відчуттям невиконаних якихось обов'язків, невлаштованості справ і недосконалості всього світу я приїхав до Панафідіних у Мсрзляковськнй провулок.

Одразу ж у передпокої Ольга Панафідіна запитала:

— Що п'єте — чай, каву?

Я замахав руками.

— Ні-ні, ні в якому разі, я не хочу вас обтяжувати клопотами.

— Та що ви, які клопоти? Проходьте у вітальню, я зараз принесу.

Я сів у крісло перед низьким журнальним столиком, і буквально за кілька хвилин Ольга внесла на таці чашечки а кавою, сухарі й накраяний сир.

— Отепер можна бесідувати, — мовила вона, всідаючись навпроти. — Мені чоловік говорив, що ви були в нього й цікавилися Лижиним…

І я відразу насторожився, бо в розмові з Панафідіним ім'я Лижина не тільки не згадувалося — я тоді й не знав про існування Лижина. Отже, Панафідіну в той час, коли я відвідав його, було відомо, що Лижин займається отриманням метапроптизолу або вже отримав його… Але мені він нічого не сказав.

— Так, мене цікавить напрям роботи Лижина, — промовив я, вирішивши віддати Ользі Панафідіній ініціативу в розмові. А сам відпив маленький ковток кави, яка хоч і не була зварена з усім ритуальним священнодійством її батька, але все одно була добра, дуже смачна кава: відчувалася сімейна школа, доведена до рівня традиції.

— Бачте, ми вам мало що можемо розповісти про Лижина, бо останніми роками практично не спілкувалися з ним, — промовила Ольга, розкурюючи сигарету.

— Чого ж так? — поцікавивсь я.

— Володя Лижин дуже помітно змінився, — зітхнула Ольга. — З ним сталася метаморфоза, хоч і прикра, та досить-таки звична. Він став професіональним невдахою.

— Хіба є така професія — невдаха? — серйозно запитав я.

— Не можу стверджувати, але коли аматорство стає головним заняттям, то воно перетворюється у професію, — у повчальності вислову я вловив знайомі інтонації її чоловіка. — Володі не щастить буквально в усіх захопленнях, і це не могло не відбитися на його поведінці.

— І давно йому не щастить так?

— Ну, точно я не можу сказати, але ж починав він дуже добре. Втім, у житті це часто буває: до якоїсь певної межі все, за що берешся, виходить, усе вдається, звідусюди тільки й чуєш: «Ах, який він перспективний! Ах, який обдарований! Яке в нього майбутнє!» І раптом підступає якийсь рубіж — і все сходить нанівець, усе падає з рук, нічого не виходить, не вдається…

Я уважно слухав Ольгу і готовий був дати власну голову відтяти, що у неї ніколи «не підступав якийсь рубіж», у неї все завжди виходило. Й відкриття, що їх вона зараз виголошувала мені, не вона придумала й не на собі відчула, а взяла від чоловіка, чи батька, чи від когось із знайомих, й одна-однісінька поперечна зморщечка на оцьому атласному лобику з'явилася не від гірких роздумів і не від обтяжливих відкриттів. Зручно й вільно всівшись у м'якому кріслі, вона виголошувала банальності й наприкінці кожної фрази для переконливості, для більшої вагомості своїх сентенцій описувала вповитою димком сигаретою граціозне півколо, полишаючи в повітрі синій невагомий гачок — чи то знак питання чи то клаптик своєї глибокої думки. Цих гачків-запитань-думок було вже багато, вони швидко танули, й вона створювала лові.

«Панянка», — подумав я про неї. Це слово здавалося мені особливо принизливим, таким, що найбільш точно характеризує Ольгу. Такі люди, як Панафідін, мали б одружуватися на більш серйозних жінках.

— Даруйте, а ви не можете пригадати, коли саме Лижин перейшов отой самий фатальний рубіж?

Ольга знизала своїми блискучими кримпленовими плечиками: