Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

Відчувати її в руках було майже фізичною насолодою. Тримаючи оригінал правицею, Моріарті ступив три швидкі кроки до своєї скриньки, вийняв з потайної ніші копію Лаброза й уклав натомість оригінал.

Потім підсвідомо рахуючи секунди, ступив три кроки назад до стіни, втиснув копію нижнім краєм у раму і… Йому перехопило подих — копія начебто не зовсім підходила за розміром. Та коли професор ледь її підправив, вона лягла в раму. Знову загнувши скобки плоскогубцями, Моріарті закріпив картину в рамі, підняв і повісив її на гаки.

Ледве встиг він покласти плоскогубці до скриньки, як від кімнати з фресками почулося човгання. Моріарті закрив нішу, вклякнув коло скриньки й почав у ній порпатись. Підійшов доглядач. Як довго він був у кімнаті фресок? Скільки часу зайняла підміна картини? Моріарті все ще бачив порошинки, що осідали в продухні арки, й чув найвіддаленіші звуки.

— Шарль сказав, що ви завтра не прийдете? — запитав доглядач. Моріарті затримав дихання, аби побороти біль у вухах.

— Ні, не прийду, — сказав він і засміявся. — Тут я роботу вже закінчив.

Побувши у Квадратному залі для годиться ще трохи, аби не привернути до себе зайвої уваги, Моріарті, з чорною скринькою через плече, вийшов з Лувру. Дивлячись на незграбну, довготелесу постать чоловіка, що, зігнувшись під вагою ноші, перетинав площу Каруселі, ніхто не міг навіть уявити собі, що він несе один із найбільших світових шедеврів, — оригінал великого Леонардо.

Двома днями пізніше Моуберлі залишив Францію, фактично — зник з лику земного, а Моріарті повернувся до будинку на Алберт-сквері, щоб заховати скарб до надійного схрону. Його охоплювало дивне почуття, коли він, сидячи в своєму кабінеті, розглядав безцінну картину, знаючи, що вона належить йому. І ще було відчуття величезної полегкості. Лише йому було зараз відомо, де перебуває Джоконда, чи Мона Ліза, чи хоч би як там її називали. Знав він також і те, що ніхто, крім нього, не побачить її, поки не буде доведений до кінця задум, спрямований проти Жана Гризомбра, який так підступно його зрадив. А тим часом, аби виконати певну частину задуму, Моріарті мусив повернутися до Парижа, та ще й негайно. Цього разу він перевтілився в інший образ із свого асортименту масок — образ американця, і то дуже багатого.

Американець видавався тихим, з манерами, притаманними людині, яка народилася в статках. Він не був схожий на тих, хто, швидко забагатівши на добуванні золота чи будівництві залізниць, приїжджав у Європу й поводився так, ніби багатому дозволено все, хоча, на жаль, у цьому чимало правди.

Він був огрядний темноволосий чоловік років під п'ятдесят, з пухкими рожевими щоками та лагідним голосом. Це була одна з найпростіших масок Моріарті — майстерно вимощений ватою спідній одяг, підфарбовані щоки та волосся. А ще — окуляри в роговій оправі, ну й талант змінювати голос та документи; цього разу на акредитивах значилось ім'я Джарвіса Морнінгдейла з Бостона, штат Массачусетс. З ним подорожував його секретар, якого він називав просто Гаррі. Обидва зупинилися в готелі «Крійон».

На початку дев'яностих років, завдяки Монмартру, Париж зажив слави міста розваг. Іноземці товпилися на вулицях та вуличках у районі площі Пігаль, аби побачити знамениті злачні місця, про які в західному світі пошепки говорили ще з кінця 1880-х.

Першого ж паризького вечора Джарвіс Морнінгдейл з Бостона теж подався на Монмартр, з метою не так віддатися гріховним утіхам, як розшукати чоловіка, котрий майже напевно мав бути там, де гріх процвітає.

Незважаючи на холодну й вогку зиму 1897 року, ресторани й кав'ярні були переповнені. Десь об одинадцятій американець уже сидів за столиком біля підмостків у «Мулен-Ружі», дивлячись на дівчат, які з великим ентузіазмом виконували канкан, високо задираючи ноги під схвальні вигуки присутніх.

Обличчя Джарвіса Морнінгдейла розчервонілося; звертаючись до свого секретаря, він усміхнувся і неголосно проказав:

— Мій дорогий Гаррі, вам би побувати тут кілька років тому. Тепер усе це лише для показу. А тоді був справжній секс. На дівчатах добра білизна, а я хочу, крім того, побачити голі стегна. Коли господарем тут був Цідлер, жінки були жінками… Можна було бачити їхню жіночість і чути дух здорового тіла.

— А мене це хвилює, — відказав Гаррі Аллен, не зводячи очей з оздоблених білим рюшем розмаяних спідниць. Коли духовий оркестр несподівано замовк, обидва приєднались до схвальних оплесків публіки. Моріарті штовхнув ліктем свого компаньйона.

— Онде одна таки справжня, — шепнув він, кивнувши головою в бік стрункої, циганського вигляду дівчини, яка йшла між столиками, ніби когось розшукуючи. Моріарті проводжав її поглядом, немов бажаючи, щоб вона подивилася в його бік. — Я давно її знаю, хоча вона мене, звичайно, вже не пригадає.

Перехопивши погляд дівчини, Моріарті кивнув. У її чорних очах спалахнули іскринки, вона всміхнулась і, хтиво вихиляючись, підійшла до їхнього столика. На ній була рясна, не дуже довга за модою, спідниця та блузка. Чоловіки помітили, що спіднього одягу на ній майже немає.

— Бажаєте мене почастувати, добродію? — запитала вона різким голосом, ніби долала іноземний акцент.

Американець кивнув і відповів добірною французькою:

— Сідайте. Шампанського?

— Хіба інших напоїв не існує? — майже зневажливо зміряла їх поглядом дівчина.

Не встиг Моріарті піднести руку, як офіціант уже був поряд.

— Ви хочете… — почала була вона, але Моріарті застережливо її перебив.

— Що я хочу, вас не обходить. — У м'якому голосі почулися загрозливі нотки. — Ви ж Сюзанна, чи не так?

— Я вас ніколи тут не бачила. Звідки ви мене знаєте?

— Хай це вас не бентежить. У вас своє діло, в мене — своє.

— Що вам од мене треба?

— Хоч би яка була ваша ціна, я її подвою, і ви підете з моїм другом.

Сюзанна подивилася на Гаррі