Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

— Цілком підтримую, генерале, — відповів граф Алоізій. — За умови, що всю організацію ви берете на себе.

У призначений день усі запрошені на пікнік зібралися біля будинку де Вітте. Офіцери в парадних мундирах, дами, на відміну від них, у простих, але елегантних сукнях. Уся процесія (близько п’ятдесяти осіб), хто в каретах, хто верхи, повільно рушила до міської брами. Городяни з цікавістю спостерігали за від'їжджаючими. Зовні це виглядало як театральна вистава, де акторами були ті, хто перебував у кортежі, а решта — глядачами. І ті, й інші весело перемовлялися, втім, молоді панянки в каретах дещо ніяковіли і від уваги жителів Кам’янця, й від сміливих поглядів офіцерів.

Софія вирішила їхати верхи поруч із Йозефом. Вона була єдиною жінкою не в кареті, і це викликало неабияку зацікавленість городян.

— По-моєму, — шепнув їй Йозеф, — усі дивляться тільки на тебе, Софі.

— Я думаю, що на нас обох. І звичайно ж, щосили обговорюють нас.

Грекиня чудово трималася в сідлі, тому її зовсім не хвилювало враження, яке вона справляла на оточуючих.

Через годину кортеж наблизився до військового табору. Заграли сурмачі, і генерал фон Брюль звернувся до присутніх:

— Прошу, панове, ми прибули до місця нашого відпочинку.

Офіцери допомогли дамам вийти з карет і під руку повели їх до табору.

Жінок вразив ідеальний порядок, який панував на цьому своєрідному біваку: солдатські намети стояли в одну лінію, навіть відстані між ними були однаковими. Лад порушували тільки офіцерські намети: офіцери встановлювали свої «хатинки» де їм заманеться та ще й різних кольорів, форм і розмірів, що вказувало на достаток, смак і пристрасть їхніх власників до подорожей (відвідуючи різні країни та їх столиці, військові не втрачали можливості придбати нові намети).

Звичайно ж, дам більше цікавили відпочинок і розваги, а не військовий побут, тому генерал фон Брюль одразу ж запросив гостей до столу. Щойно всі розсілися на дерев’яних лавах, солдати почали подавати кашу, зварену в похідних кухнях, чорний житній хліб і вино в металевих кружках. За столом запанувала цілковита тиша. Бажаючи її порушити, фон Брюль підняв свій кухоль і голосно промовив:

— Прошу вас, пані та панове, не соромтеся і пригощайтеся чим Бог послав!

Із цими словами він підніс кухоль і спустошив його. Схоже, вино було дещо кислуватим, що й відобразилося на обличчі Алоізія.

Софія теж зробила півковтка. Вино справді було не з найкращих. Інші дами навіть не куштували це зілля. Каша також не викликала бурхливої радості у представниць прекрасної статі.

— Генерале, — звернулася до Алоізія одна з дружин офіцерів, — ми розраховували на тепліший прийом і щедріший стіл. До того ж ви нам обіцяли щось незвичайне.

— Панове офіцери! — радісно звернувся фон Брюль, і після того, як усі офіцери схопилися по стійці «струнко», насилу стримуючи усмішки, мовив: — Як бачите, наш жарт удався! Милі дами! Прошу вибачення за наш армійський гумор. Звичайно ж, це — передмова до нашого відпочинку. Я передаю кермо правління графу Яну де Вітте, і через півгодини ми будемо на місці справжнього пікніка.

— О, то це була змова проти нас! — пролунали жіночі голоси. — Стережіться, чоловіки, ми знайдемо можливість гідно відповісти вам!

Усі знову розсілися по каретах і через якийсь час під'їхали до мальовничої місцевості з невеликим лісом та річкою. У величезному наметі були розставлені столи, під тінню дерев — солом’яні крісла та гамаки, з лісу лунали чарівні звуки музики, але найбільшу цікавість викликав ніжний аромат якоїсь смакоти. Трохи осторонь на рожні смажився невеличкий бичок, на багатті готувалися всілякі страви.

Ян де Вітте запрошував усіх гостей до намету.

— Наш бичок смажиться вже кілька годин, але все ще не готовий, а вас у цей спекотний полудень я прошу до столу.

На столах була свіжа полуниця, в келихах іскрилося холодне шампанське, у вазочках — крижане морозиво.

Після кількох ковтків шампанського напруга спадала: розмова стала невимушеною, лунав сміх.

— Панове офіцери! — звернувся до гостей Ян де Вітте. — Прошу не захоплюватися шампанським. Зараз на вас чекає змагання із точності стрільби з пістолета. Милі дами, ви можете бути присутніми на цьому видовищі й особисто привітати найвлучнішого стрілка.

— А в якості призу я пропоную поцілунок найвродливішої із вас, — додав генерал фон Брюль.

— Ми не згодні! — вигукнула одна з офіцерських дружин.

— Не згодні цілувати нашого переможця?! — здивувався генерал.

— Ні, не хочемо, щоб ви вносили яблуко розбрату до наших лав. Ми всі вродливі, кожна по-своєму, і всі готові розцілувати найвлучнішого стрілка.

— Це ще привабливіша пропозиція! — схвалив фон Брюль.

— Так, це буде головний приз, — підтримав командира де Вітте. — А додатковий — пістолет, подарований мені нашим королем Станіславом Августом.

Після цих слів усі без винятку офіцери підхопилися зі своїх місць для участі в змаганнях.

В імпровізованому тирі спочатку відсіялися найслабші у стрілянині по мішені. Залишилась п’ятірка найвлучніших.

На прохання дам стрілки повинні були «вибити» в мішені фігуру у вигляді серця. Після нетривалого обговорення жінки визнали, що найкращі «сердечка» вийшли у капітана Якубовського та майора де Вітте.

— Отже, пані та панове, — звернувся до присутніх Ян де Вітте, — тепер залишилося визначити найкращого із кращих. Завдання дуже просте. Ми запалюємо по п’ять свічок, і хто із претендентів загасить більше свічок п’ятьма пострілами, той і переможець.

Поки солдати готували свічки, генерал підійшов до офіцерів.

— Ви свого часу хотіли дуелі? Вона до ваших послуг. Доводьте.

— Відтоді, графе, у нас, окрім дружнього почуття один до одного, нічого не зосталося, — усміхаючись, відповів капітан Якубовський. — Правильно, Йозефе?

— Так, проте кожен із нас намагатиметься перемогти.

— Тоді, панове офіцери, до бою!

Половина гостей вболівала за майора де Вітте (серед них була і Софія), друга бажала вдачі капітану.

Після двох пострілів «дуелянти» загасили по одній свічці.